Державний захист суддів та працівників правоохоронних органів: теорія та практика адміністративно-правового регулювання

Упровадження реформ і змін у системі правосуддя та правоохоронній сфері, як правило, спрямовується на викорінення корупції, підвищення іміджу органів і довіри населення, адаптацію до міжнародних договорів. Водночас питанню соціально-правового державного захисту працівників суду та правоохоронних органів приділяється мало уваги.

Сфера державного захисту працівників суду та правоохоронних органів уже багато років не зазнавала необхідних змін як на законодавчому, так і на організаційному рівнях. Спеціальний Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» прийнятий ще в 1993 р. Із цього моменту законодавцем близько 30 разів вносилися доповнення до зазначеного акта, які здебільшого не мали наслідком настання суттєвих змін.

Окрім цього, про необхідність удосконалення адміністративно-правового механізму державного захисту працівників суду та правоохоронних органів свідчить негативна статистика щодо збільшення кількості випадків посягань і нападів на суддів, працівників правоохоронних органів, здійснення незаконного впливу на членів їхніх сімей. Як наслідок, робота в судових, правоохоронних та інших органах втрачає свій престиж і статус.

На перший погляд положення Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» містять дієвий механізм захисту, який проявляється в можливостях особистої охорони осіб, узятих під захист; збереження їхнього майна; видачі зброї і засобів індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів; зміни документів, навіть зміни зовнішності, персональних і біометричних даних, переселення в інше місце проживання тощо. З іншого боку, зазначені норми не повною мірою адаптовані під вимоги сьогодення.

Чимало питань здійснення адміністративно-правового механізму державного захисту працівників правоохоронних органів та суду залишаються дискусійними. Так, з одного боку, у Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» визначено перелік правоохоронних органів на підставі наявності в них такої детермінуючої ознаки, як здійснення правозастосовної чи правоохоронної функції, а з іншого – положення цього закону поширюються на органи, які взагалі не можна віднести ні до судових, ні до правоохоронних. Окрім цього, назва закону не містить посилань на «близьких осіб» працівників суду та правоохоронних органів, які є суб’єктами державного захисту.

Усталений адміністративно-правовий механізм державного захисту працівників суду та правоохоронних органів у більшості випадків передбачає прийняття рішення, забезпечення захисту та здійснення контролю одним і тим же суб’єктом. Окрім цього, нині відсутній єдиний підхід до виконання функцій державного захисту. Більшість норм законодавства у сфері державного захисту мають декларативний характер. Унаслідок неоднакового застосування законодавства щодо підстав і процедури ініціювання здійснення державного захисту та суб’єктів, які мають право на державний захист, вказана діяльність є малоефективною й часто порушує права та інтереси працівників суду і правоохоронних органів.

Таким чином, зазначене зумовлює необхідність узагальнення теоретичних і практичних проблем реалізації адміністративно-правового механізму державного захисту суддівта працівників правоохоронних органів із метою формування нового концептуального підходу до функціональної природи, ефективності діяльності суб’єктів у напрямі створення безпечних умов роботи для посадовців і членів їхніх сімей, а також вирішення колізійних питань правозастосовної практики.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці таких провідних учених у галузі теорії держави й права, адміністративного, конституційного та кримінального права, як В. Б. Авер’янов, О. М. Бандурка, О. І. Безпалова, М. Н. Берідзе, І. В. Бойко, І. В. Болокан, О. Г. Бондар, Ю. П. Битяк, Б. Г. Васильчук, М. Ю. Віхляєв, Ш. Н. Гаджиєва, І. П. Голосніченко, Є. В. Додін, В. В. Доненко, О. Ю. Дубинський, О. С. Золотніков, Д. В. Кандуєв, С. В. Ківалов, Л. П. Коваленко, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, І. М. Кравченко, О. В. Кузьменко, Є. В. Курінний, С. М. Кушнір, С. Г. Левченко, В. А. Ліпкан, Д. В. Лученко, П. С. Лютіков, Р. С. Мельник, О. М. Мінаєва, M.П. Орзіх, Ю. В. Пирожкова, Є. М. Потапчук, Д. В. Приймаченко, В. В. Прокопенко, О.С.Самойленко, О.Ф.Скакун, І. О.Сквірський, С. Г.Стеценко, В. О. Торічний, І. О. Хайдарова, Т. Б. Шира та інші.

Водночас значна кількість проблемних питань у визначенні гарантій державного захисту працівників суду і правоохоронних органів та їхніх близьких осіб у Конституції України та інших нормативно-правових актах залишаються невирішеними.