Латинська мова

Латинська мова належить до числа найдавніших писемних мов індоєвропейської сім’ї поряд із санскритом і давньогрецькою. До індоєвропейської сім’ї належать також слов’янські, німецькі, балтійські, іранські, індійські та інші мови, що разом з латинською, древньою умбрською становлять італійську гілку цієї сім’ї.

Латинська мова одержала свою назву від племені латинян, що населяли в давнину невелику область Лацій (Latium), розташовану на заході середньої частини Апеннінського півострову. Це плем’я, згідно з переказом, заснувало у VIII ст. до н. е. місто Рим (Roma). Самі римляни вважали датою заснування Риму 753 р. до н. е.

До кінця III ст. до н. е. латинська мова панує на всій території рабовласницької федерації, що утворилася на той час під верховенством Риму. До початку І ст. н. е. латинська мова стає загальноіталійською. Починаючи з II ст. до н. е. Римська республіка, згодом імперія, провадить широку завойовницьку політику. За період двох століть під владою Риму опиняються Македонія, Греція, Сирія, Єгипет, області на півночі Балканського півострову, Північна Африка, Галлія, Британія. Лише за часів Траяна (98-117 р. н. е.) завершуються завоювання. Панівною мовою на завойованій території була латинська.

У розвитку латинської мови простежуються кілька періодів.

Архаїчна латинь — У-ІІ ст. до н. е., пам’ятками якої служать: напис на золотій застібці, так званій перенестській фібулі (600 р. до н. е.), численні надгробні написи, офіційні документи (наприклад, епітафії римських політичних діячів Сципіонів і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха). Представниками архаїчного періоду є давньоримський комедіограф Плавт і драматург Теренцій.

У 451 -449 рр. до н. е. законодавчьою комісією з десяти чоловіків (desem viri) були розроблені Закони XII таблиць (Leges duodecim tabularum), які стали основою подальшого правового розвитку Риму, «джерелом усього публічного та приватного права» («fons omnis publici privatique ... iuris» —Livius.).

Класична латинь — І ст. до н. е. — І ст. н. е. Саме в цей період були написані видатні твори Цицерона, Цезаря, Саллюстія, Тита Лівія, Лукреція, Катулла, Вергілія, Горація й Овідія. Норми класичної латині є основою вивчення латинської мови у вищих навчальних закладах.

У цей період розвивається творчість незалежних юристів. З іменами двох юристів, двох видатних особистостей, між якими існував політичний антогонізм, — Антея Капитона та Антистія Лабеона — пов’язують виникнення двох правових шкіл класичного періоду: прокуліанської та сабініанської, які були названи за іменами послідовників цих шкіл Прокула, Сабіна. До школи сабініанців належали Целій Сабін, Яволен Приск, Абурній Валене, Тусціан, Сальвій Юліан. Сабініанці були більш консервативними, ніж прокуліанці, які суперничали з ними, більш близькими до урядової лінії, займалися правовою техникою та розробляли систематику права. До прокуліанців належали Кокцей Нерва (дід імператора Нерви), Прокул, Нерва-син, Пегас, Цельс-батько, Ювенцій Цельс-син, Нерацій Пріск. Прокуліанці були більш своєрідні та незалежні у науковому плані, ніж сабініанці; вони розвивали традиції республіканських юристів та успішно працювали в галузі казуістики.

Післякласичний період — І—II ст. н. е. Представниками цього періоду є Сенека, Марціал, Ювенал, Таціт, Апулей, мова яких відрізнялася значною своєрідністю у виборі стилістичних засобів.

У цей період видатні юристи Муцій Сцевола, Юній Брут, Маній Манілій були названи Помпонієм (видатний юрист II ст., який залишив багато творів різної тематики) засновниками цивільного права у тому розумінні, що саме це покоління юристів створило юридичну літературу, яка охоплює римську правову систему в цілому.

У II ст. юрист Флорентин, який не належить до жодної зі шкіл, склав «Інституції» (Посібник основ права) у 12 книгах. Одночасно з ним провінційний професор Гай пише «Інституції» у 4 книгах, які стали найпопулярнішим підручником з римського права в період античності — єдиний класичний твір, що дійшов до нас повністю.

Видатні юристи Цельс, Юліан, його учень Секст Цецилій Африкан, Ульпій Марцелл, Клавдій Трифонин, Цервідій Сцевола та його учень Папініан, Ульпіан, Павл, Модестин (останній юрист-класик, учень Ульпіана) створили значні твори. Історичне значення їх творів полягає в тому, що у своїх працях вони наводили тексти різних законів (починаючи з деяких текстів Закону XII таблиць), едиктів, старих конституцій, які інакше не дійшли б до нас.

Твори найвидатніших юристів характеризують їх як дуже освічених людей. Вони чудово знали не лише праці своїх попередників, але й дуже часто цитували поетів (зокрема, Гомера), філософів, ораторів (грецьких та римських, наприклад Демосфена та Цицерона).

Пізня латинь— III—VI ст. У 313 р. імператор Костянтин видає Міланський Едикт, який ставить християнство у рівне положення з іншими віросповіданнями. З’являється християнська література латинською мовою — Гієронім (348-420), Августин (354-430). У IV—V століттях юристи не мали інтелектуальної самостійності: надто великим був авторитет наукової спадщини їхніх попередників. Вони вносили зміни в праці класиків, які продовжували служити навчальною літературою. Під час правління Юстиніана (527-565) була відроджена на державному рівні юридична культура та юридична освіта.

За Юстиніана була здійснена кодифікація права, тексти якої у Західній Європі вивчалися як Corrpus iuris civilis (Звід цивільного права). До нього входив офіційний підручник Institutiones (532 р.), складений на підставі «Інституцій» Гая, Флорентина, Марціана, Ульпіана та інших елементарних творів; антологія творів класиків Digesta (530-533), які були та залишаються не лише пам’яткою історії права, але й літератури і естетики, збірник імператорських конституцій — Соdex (вступив у силу в 534 р.).

Латинська мова (її народно-розмовний різновид) стала основою романської групи мов, до якої належать: італійська, французька, провансальська, іспанська, португальська, румунська, молдавська та деякі інші.

В епоху середньовіччя латинська мова зберігала своє значення головним чином як мова юриспруденції, медицини, дипломатії, церкви і літератури, латиною викладали в початковій школі та в університетах.

В епоху Відродження розвиваються національні мови, але латина залишається мовою науки та освіти. З моменту винаходу друкарства (середина XV ст.) численні праці були написані і видані латинською мовою. Традиція писати цією мовою наукові трактати і твори простежується до другої половини XIX ст.

Латиною писали свої твори Б. Спіноза (1632-1677), І. Ньютон (1643-1727), Е. Роттердамський (1466-1536), Томас Мор (1478— 1535), Феофан Прокопович (1681-1736), Михайло Ломоносов (1711-1765), Григорий Сковорода (1722-1794) та багато інших. Латинська мова по праву вважається материнською мовою юриспруденції. Юридична термінологія значною мірою сформована з латинських слів: юриспруденція, юстиція, процес, адвокат, презумпція, експертиза, трибунал, ексгумація, криміналістика, віндикація та ін.

Латинська мова є невід’ємною частиною юридичної освіти, вона допоможе майбутньому юристу повніше вивчити римське право — lus Romanum, яке у середньовіччя називали ratio scripta — писаний розум, і яке є основою сучасної правової науки та невід’ємною частиною світової культури.

Цей підручник призначений для вивчення елементарного курсу латинської мови на юридичних факультетах вищих навчальних закладів.

Підручник складений відповідно до програми курсу «Латинська мова». Мета підручника полягає в тому, щоб допомогти майбутньому юристу в оволодінні основними положеннями юридичної освіти, що містяться в римському праві, розумінні наукової і правової термінології.