Право на репродукцію (відтворення) у системі основоположних прав людини: конституційно-правове дослідження

Інноваційні здобутки сучасності у репродуктивній сфері, можливість редагування генома живої істоти, клонування, допоміжні репродуктивні технології зумовлюють необхідність нового осмислення прав людини на цьому напрямі. Прорив науки, який спостерігається упродовж останніх двох десятиліть щодо заморожування гамет і ембріонів, екстракорпорального запліднення, розроблення методики редагування генома вимагає від юристів своєчасного і комплексного реагування на ці явища, розроблення і впровадження відповідних норм, які повинні їх регулювати та, окрім іншого, забезпечити реалізацію прав людини у цій сфері, а також їх гарантування та захисту. В іншому разі прогалини, які матимуть місце, будуть вимушено заповнюватися аналогією, що не завжди доречно, особливо відносно такого принципового питання, як права людини, передусім у такій делікатній сфері, як репродуктивне відтворення.

Досягнення у біології, медицині, генетиці, хімії якісно видозмінили можливості людини у продовженні власного роду. У зв’язку з цим традиційні уявлення про сім’ю, родину, батьків і дітей втрачають ту монументальність, яка була притаманна цим поняттям до останнього часу та потребують їх корегування з фактичними реаліями. Так, наявність двох генетичних матерів, зачаття дитини після смерті батьків чи одного з них, запобігання генетичним спадковим захворюванням, відкладене батьківство вже стали реальністю.

Особливого розвитку набули допоміжні репродуктивні технології, у тому числі екстракорпоральне запліднення, сурогатне материнство, удосконалюється технологія пронуклеарного перенесення ядер.

Водночас сучасні дослідження права людини на репродуктивне відтворення й надалі здебільшого його розглядають або як складову інших прав, або через призму більш широких понять, таких як «репродуктивні права», «соматичні права» тощо. У деяких випадках, хоча науковцями і виділяється окремо право на репродуктивне відтворення (право на продовження роду), проте воно розглядається через призму цивільного, сімейного, кримінального чи інших галузей права.

Зокрема, у контексті права на життя його розглядали Н.І. Бесєдкіна, А.М.Зайцева, Я.П.Кузьменко, М.А.Мокосєєва, Г.Б.Романовський, Б.С.Щербина та інші, права на охорону здоров’я – Л. Красавчикова, Е.Е. Мухамєдова І.Я. Сенюта, Н. Тюхтій та інші, через призму цивільного права – Т. Кириченко, О.О. Пунда, Н. Старікова, Р.О. Стефанчук тощо, сімейного права – А.О. Дутко, М.Р. Заболотна, Ю.Цифра, О.А.Татаренцева та інші, кримінального – К.В.Дядюн, Н.В.Кручиніна, Н.М. Ярмиш тощо, а конституційного – Ю.М. Бисага, Д.М. Бєлов, Є.Г. Соловйов та інші. Як частину соматичних прав репродуктивні права вивчали А.І. Ковлер, М.А. Лаврик, А.Б. Мезяєв, О.М. Нестерова, А.М. Солнцев, Р.М. Хажинський тощо. В аспекті міжнародного права його досліджували К.В. Ксьондзик, В.А. Внукова тощо, а з позиції застосування допоміжних репродуктивних технологій А.П. Головащук, І.І. Гринів, М.А. Мянукян, О.В. Рябенко та інші.

Значна увага науковців відведена окремим методикам допоміжних репродуктивних технологій, постмортальній репродукції, донації гамет та ембріонів. Їх вивчали Г.В. Анікіна, А.В. Майфат, З.В. Ромовська, І. Рубець, К.Н. Світнєв, С.Г. Стеценко, Є.М. Щербина тощо.

Віддаючи належне значній кількості фундаментальних і змістовних праць, які присвячені правам людини у репродуктивній сфері, доводиться констатувати, що ними переважно розглядається лише певна частина кола дискусійних питань без здійснення комплексного дослідження та, у результаті такої фрагментарності, істотно ускладнюється завдання щодо розкриття таких важливих питань, як зміст, місце права людини на репродуктивне відтворення серед інших прав людини і громадянина.

Більше того, незважаючи на те, що вказане право перш за все обумовлено вродженою потребою у продовженні роду, внаслідок оперування занадто абстрактними поняттями, такими як «репродуктивні» чи «соматичні» права окремі дослідники відкидають ідею, що дане право належить до природних прав людини.

Зазначене вище зумовлює необхідність комплексного детального дослідження права людини на репродуктивне відтворення саме як окремого фундаментального права, яке внаслідок цієї фундаментальності є надгалузевим та у подальшому знаходить втілення в багатьох галузях права.

Слід визнати, що на відміну від багатьох інших держав законодавство України з питань регулювання правовідносин у репродуктивній сфері вимагає суттєвого удосконалення. Не дивлячись на чисельні законопроекти Верховна Рада України до цього часу не прийняла закон, який повинен регулювати підстави і порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій, принципи, якими мають керуватися при їх застосуванні, особливостей здійснення державної політики у сфері народонаселення тощо.

Така правова невизначеність створює підґрунтя для зловживань, унеможливлює якісні гарантування і захист прав людини у цій сфері. Це при тому, що згідно зі статтею (далі – ст.) 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, а відповідно до ст. 16 – збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

Крім того, монографічне дослідження було б не повним без вивчення іноземного досвіду регулювання прав людини на цьому напрямку, практики міжнародних судових інстанцій, у тому числі Європейського суду з прав людини, а також органів конституційної юрисдикції. Компаративний підхід дозволяє відібрати найбільш успішні моделі правового регулювання дискусійних питань, таких як: правомірність застосування окремих репродуктивних методик, посмертна репродукція, вибір статі, анонімність при донації та інше і накласти їх на вітчизняне законодавство з урахуванням національної специфіки, менталітету, правових традицій тощо.

За таких обставин дослідження природи, змісту та місця права людини на репродуктивне відтворення, особливостей його правового регулювання у різних країнах дозволить відшукати найбільш оптимальний варіант закріплення цього права в законодавстві України.

Виняткове значення досліджувана тематика має для формування державної політики народонаселення. На відміну від більшості держав світу в Україні спостерігається депопуляція населення. Складна екологічна ситуація, небажання мати дітей у ранньому віці, інші об’єктивні та суб’єктивні фактори призводять до зростання кількості людей, які мають проблеми з фертильністю. Стабілізація кількості населення та повернення до збільшення його чисельності стає одним з національних викликів, що не можливо без проведення цілеспрямованої, ефективної політики на даному напрямі. Одним з головних елементів її проведення повинне стати саме законодавче закріплення прав людини у репродуктивній сфері, що сприятиме реалізації принципу правової визначеності, створенню реальних стимулів для зміни репродуктивної поведінки та репродуктивних установок і, як результат, збільшення кількості дітей та, відповідно, населення.

Принагідно хочу подякувати своїм батькам, які завжди вірили у мене, дружині та сину, що надихали на написання цього дослідження, сестрі, яка надала неоціненну допомогу як висококласний медичний працівник, а також науковому консультанту, без якого ця праця навряд чи з’явилася на світ.