Римське право і сучасність. Епідемії в Європі і право: від Риму до COVID-19. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

ПАНДЕМІЇ-ЛИХО, КОТРЕ ЗАВЖДИ З ЛЮДСТВОМ ?

Від часу появи коронавірусу СОУГО-19 минуло вже більше півроку. За цей час епідемія перетворилася на пандемію. Збільшується кількість тих, хто захворів. Зростає число жертв. Більшість країн світу закривають кордони, встановлюють повні або часткові карантини, вживають різноманітних правових, організаційних тощо заходів для подолання кризи, пов’язаної із пандемією. При цьому ставлення людської спільноти і до загроз, які несе пандемія, і до зусиль влади, спрямованих на подолання цих загроз, є більш, ніж неоднозначним: від повного схвалення і підтримки дій влади - до недовіри інформації щодо масштабів та наслідків захворювань, ігнорування вимог карантину тощо. На жаль, зневажливе ставлення до загроз захворювання на СОУЮ-19 є помітним і в Україні. Якщо на 2 квітня, згідно з соціологічними опитуваннями, карантин підтримувала більшість українців, то на початку травня у Черкасах та деяких інших містах почалося «скасування карантину» органами місцевого самоврядування, а то й просто ігнорування місцевою владою численних випадків порушення карантину громадянами.  Остання обставина створює додаткові перешкоди для подолання кризи, а відтак потребує використання соціальних важелів (у тому числі, правових) для подолання «карантинного нігілізму».

Але, оскільки право є елементом культури (цивілізації), ефективне використання правових засобів можливе лише із врахуванням загального контексту реагування суспільства (суспільств) на Виклик цивілізації. На такому тлі, якщо тільки ми не бажаємо «винаходити велосипед», особливої актуальності набуває вивчення світового досвіду боротьби з пандеміями. Тим більше, що останні супроводжують людство протягом практично усієї його історії. Не лише епідемії (пандемії), але й «карантинні заходи» існували з давніх давен. Історики зауважують, що вперше карантин згадується ще в Біблії в Книзі Левіт (13: 4-6). Епідемії загалом були частим явищем в Палестині, зокрема Бог покарав царя Давида за проведений перепис триденною «моровицйо» (найімовірніше чумою), в результаті якої померло 70 тис. осіб (2 Сам 13-15).

В античному світі та ранньосередньовічній Європі карантину при епідеміях дотримувалися не надто ретельно, тоді як на Близькому Сході сформувалися власні правила ізоляції. Так, у збірнику хадисів VIII ст. «Сакіх-аль-Бухарі» передбачалося, що з міста, в якому почалася чума, не можна нікого випускати. Фактично потрібно їх ізолювати від інших. Взагалі арабські лікарі вважали, що під час чуми потрібно їхати подалі від міст, де знаходяться кладовища, які вважалися основним джерелом хвороби. Влада прислухалася до таких порад і на Близькому Сході з’являються окремі приміщення для ізоляції. Ця практика продовжилась аж до XIX ст.

У Європі під час епідемії «Чорної смерті» (1348 — 1351) лікарі не могли справитися з епідемією. Міста закривали в’їзд, країни перекривали кордони. З’являється таке явище, як «карантин» (ізоляція на «сорок днів», супроводжувана комплексом заходів, спрямованих на запобігання поширенню інфекційної хвороби), що стало однією з найбільш популярних форм боротьби проти поширення епідемії.

Важливою властивістю феномену пандемії є її здатність змінювати світ. Кожна з них поставала викликом, який врешті, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.

Яскравим прикладом впливу пандемії на алгоритм розвитку суспільства є згадана вище пандемія чуми 1347-1353 рр., яку називають «Чорна смерть». Під час цієї пандемії рівень смертності, наприклад, у Британії був майже у 200 разів вищим, ніж під час Першої світової війни. Разом із тим, вона вважається переломним моментом в історії середньовічної Європи, бо зумовила зміни, які потужно впливають на сьогодення та перспективи розвитку XXI століття. Зокрема, стагнація і наслідки пандемії істотно змінили вектор економічного розвитку в Європі. Перші роки після пандемії стали золотою добою для тих ремісників, яким вдалося вижити. Споживання ремісницьких товарів зростало, а з ними і доходи майстрів. В аграрному секторі, де на той час працювало 90% населення, також зростали доходи. Селяни, яких стало значно менше, розуміли, що без їхньої праці землевласникам не обійтись. Землевласники мусили платити більше сільськогосподарським робітникам. Після пандемії селянин у Європі почувався вільнішим і більш затребуваним, віра у значущість власної праці суттєво зросла, зросла любов до свободи, адже чума продемонструвала — перед смертю всі рівні. Пандемія також стала свідченням несправедливості існуючої соціальної ієрархії, що зумовило появу реформаторських та інших ідеологій. Медицина, яка зазнала поразки у боротьбі з чумою, почала змінюватися на користь лікарів з практичними навичками, які були здатні вилікувати хворобу.

Іншим прикладом потужного впливу пандемії на розвиток суспільства є «іспанський грип» 1918-1920 рр„ яким перехворіло понад 500 млн. людей (за місцем виявлення хворобу іменували «іспанкою»). На початку епідемії грипу їй не надали великої уваги — у газетах домінувала інформація з фронтів Першої світової війни. Але Іспанія участі у Світовій війні не брала, а тому 22 травня 1918 року мадридська газета АВС розмістила статтю про спалах грипу на перших шпальтах. Хоча у жовтні 1918 р. рівень смертності складав 160 померлихна 1000 мешканців, а іспанські медики та ЗМІ почали бити на сполох, карантинні заходи у багатьох державах влада вживала із затримкою або навіть після протестів, як це відбулося в Лейпцигу після протесту батьків школярів у жовтні 1918 року.

ВООЗ оцінила кількість жертв цієї пандемії у 40-50 млн. (на фронтах Першої світової війни загинули 10 млн військових, ще 7 млн. зникли). За розрахунками економістів Роберта Барро, Хосе Урсуа та Джоанни Венг, за середнього рівня смертності у 2% від всього населення пандемія «іспанки» мала зменшувати ВВП на душу населення у типовій країні на 6% і норму споживання на 8%, збільшувати інфляцію на 20%.

Разом із тим, пандемія «іспанка» стала каталізатором медичних досліджень, сприяла розробці антибіотиків та використанню вакцинацій від грипу (з 1941 р.), які врятували мільйони життів. Саме під час спроби знайти причину пандемії британський бактеріолог Александер Флемінг у 1928 р. винайшов цвілевий гриб пеніцилін, на основі якого інші британські вчені Говард Флорі та Ернест Чейні згодом розробили антибіотик, що використовувався під час Другої світової війни. У 1945 року усі троє вчених отримали Нобелівську премію.

Що стосується теперішньої кризи, спровокованої коронавірусом СОУШ-19, то її наслідки визначити точно наразі ще неможливо, але очевидно, що вони будуть дуже відчутними. З 11 березня ВООЗ визнала поширення хвороби пандемією. Глава ВООЗ Тедрос Аданом Гебреісус заявив, що пандемія СОУЮ-19 прискорюється з експоненційною швидкістю. На перші 100 тис. випадків пішло 67, днів. На другі 100 тис. пішло 11 днів. На треті 100 тис. пішло всього 4 дні. Четверті 100 тис. зайняли всього 2 дні. На його думку, без агресивних запобіжних дій у всіх країнах мільйони можуть померти. Станом на 6 червня загальна кількість підтверджених випадків захворювання СОУШ-19 у світі становила 6 918 902; загальна кількість летальних випадків внаслідок цієї пандемії - 400 078.

Це ставить перед людством серйозні завдання, вирішення яких є надзвичайно складною справою, а без використання набутого попередніми поколіннями досвіду може стати ще складнішим.

Ми згодні з твердженням, що не можна казати, що епідемії стаються «на краще». Але, разом із тим, згодні і з тезою, що, мешкаючи у світі, невід’ємною частиною якого є пандемії (так само, як війни, стихійні лиха тощо), ми не можемо не враховувати, що вони також оголюють ті проблеми, на які у спокійні часи люди часто не зважають. Відтак не перебільшенням здається думка, що пандемії виступають каталізатором прогресу у різних сферах буття (у тому числі, у сфері права).

Так, під час епідемії чуми 165 р. н. е. Марк Аврелій встановив низку правил щодо поховань: заборонялося зводити гробниці на*території власної вілли (тим, хто їх мав), поховання мало відбуватися лише на публічному заміському кладовищі. Найбіднішим верствам населення держава покривала витрати на поховання, аби була меншою загроза розповсюдження цієї хвороби. «Юстиніанова чума» (541-542 рр. н. е.) зумовила закладення підвалин сучасної системи громадської охорони здоров’я у тому вигляді, в якому вона відома сучасному світові. «Чорна Смерть» (1346-1353 рр.) стала поштовхом до використання карантину, як ефективного засобу боротьби з епідеміями, а також стала стимулом активного розвитку міської інфраструктури. Під час епідемії чуми в Італії (1347-1348 р.) Леонардо да Вінчі створює проект ідеального (розумно облаштованого з санітарно-гігієнічної точки зору) міста: з пішохідними зонами, мережею підземних трас та каналів, з розвиненою та продуманою інфраструктурою, з вертикальним зонуванням та добре освітленимиі вентильованими вулицями (значною мірою ці ідеї були втілені у життя при реконструюванні Парижу за Наполеона III). Після пандемії «іспанки» багато країн запровадили концепцію соціальної медицини, а також почали приділяти увагу профілактиці захворювань у депресивних регіонах.

Жанр Передмови до матеріалів конференції не передбачає занадто розлогих оглядів того, що вже написане, висловлене тощо. Тому бажаючих відсилаємо до цікавого огляду праць, присвячених аналізу пандемій в історії людства як поштовху до позитивних змін, зробленого нещодавно істориком і журналістом Петром Біляном у бесіді з Дмитром Штурхалом (Радіо Свобода),9 та до інших джерел. Але при цьому зауважимо, що знайти дослідження стосовно особливостей та тенденцій розвитку права і застосування законодавства в умовах пандемії СОУГО-19 поки що дуже непросто. Кількість їх очевидно недостатня, особливо у галузі цивілістики.

Заповнити, хоча б частково, прогалини, що існують у цій галузі, використовуючи накопичений раніше досвід реакції правників на Виклики пандемій у сфері приватного права, і мала метою конференція, матеріали якої вміщені у цій збірці.

Доктор юридичних наук, професор, зав. кафедри цивільного права
Національного університету «Одеська юридична академія», член-
кореспондент НАПрН України, Заслужений діяч науки і техніки України
Євген Олегович Харитонов

Доктор юридичних наук, професор, зав. кафедри права інтелектуальної
власності та корпоративного права
Національного університету «Одеська юридична академія», член-
кореспондент НАПрН України
Олена Іванівна Харитонова