Кримінально-правова охорона суспільних відносин у військовій сфері

Запобігання та протидія злочинам проти встановленого порядку несення військової служби (військовим злочинам) є одним із напрямів кримінально-правової політики України. В умовах реальних загроз суверенітету України, її територіальній цілісності цей напрям набув пріоритетного значення. Його розробка та реалізація потребують вирішення широкого спектру завдань, у тому числі й тих, які є прерогативою науки кримінального права.

З прийняттям Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) відбулося кардинальне реформування вітчизняного кримінального законодавства. Водночас, деякі його інститути все ж таки залишилися консервативними. Серед них й інститут регламентації відповідальності за вчинення військових злочинів (розділ XIX «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» КК України). Із історично-правового аналізу вбачається, що цей інститут не набув належного динамізму у своєму розвитку й у подальші 19 років дії КК України.

Розділ XIX КК України є одним із найбільших за кількістю складів злочинів. Він єдиний в Особливій частині КК України, у якому на законодавчому рівні визначається поняття групи злочинів. Згідно ч. 1 ст. 401 КК України військовими злочинами визнаються передбачені цим розділом злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів. Зазначене поняття має витоки ще з радянських часів та до цього часу продовжує виконувати роль системоутворюючого чинника у структуризації системи складів військових злочинів. Наявність такого консерватизму в кримінально-правовому регулюванні маємо констатувати на фоні стрімкого розвитку суспільних відносин у військовій сфері, стосовно якої норми зазначеного розділу виконують охоронну функцію. Вищевикладене актуалізує потребу в науковому аналізі системи військових злочинів на предмет відповідності її вимогам сьогодення.

За період чинності КК України у кримінально-правовій науці проведено ряд дисертаційних досліджень, присвячених проблемам кримінальної відповідальності за окремі військові злочини. Зокрема, С. Б. Леоновим досліджувались проблеми кримінальної відповідальності за бездіяльність військової влади (ст. 426 КК України), М. М. Сеньком - за самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК України), М. С. Туркотом - за зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем (ст. 423 КК України), В. В. Кухарем - за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю (ст. 422 КК України), М. М. Карпенком - за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості (ст. 406 КК України), В. П. Бодаєвським - за корисливі посягання на військове майно (ст. 410 КК України), Ю. Б. Курилюком - за порушення правил несення прикордонної служби (ст. 419 КК України), Є. С. Ковалевською - за умисне та необережне знищення або пошкодження військового майна (ст.ст. 411 та 412 КК України), Т. Ю. Касько - за порушення порядку проходження військової служби (ст.ст. 407 - 409 КК України), А. Р. Мухамеджановою - за насильство над населенням у районі воєнних дій (ст. 433 КК України), А. М. Ониськівим - за порушення порядку проходження військової служби, вчинені в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці (ст.ст. 407 - 409 КК України). Наукові здобутки цих досліджень у своїй сукупності є ціннісним підґрунтям для комплексного дослідження проблематики відповідальності за військові злочини, актуальність якого обумовлена, перш за все, гострою соціальною потребою в оптимізації кримінально-правового забезпечення діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. Правозастосовна сфера, як і раніше, стикається із багатьма складнощами при застосуванні норм, що регламентують відповідальність за вчинення військових злочинів. Це підтверджується як результатами репрезентативного опитування, так і власним досвідом автора у правозастосуванні, отриманим за період виконання службових обов’язків на прокурорсько-слідчих посадах в органах військової прокуратури, а також на керівних посадах у Головному управлінні Військової служби правопорядку Збройних Сил України та Міністерстві оборони України. Існуючі проблеми правозастосування обумовлені недосконалістю цих норм, неоднозначністю їх доктринального тлумачення, відсутністю єдиної науково-обґрунтованої практики їх застосування.

У системі норм інституту відповідальності за військові злочини міститься значна кількість бланкетних норм та норм із оціночними поняттями. За таких обставин назальною є потреба у міжгалузевій узгодженості норм цього інституту, у єдності підходів органів досудового розслідування та суду щодо розуміння змісту оціночних понять. Зокрема, такі оціночні поняття, наприклад, як «тяжкі наслідки», «інші тяжкі наслідки» та «істотна шкода» законодавець використав при конструюванні 10 основних, 10 кваліфікованих та 4 особливо кваліфікованих складів військових злочинів. Неоднозначністю розуміння змісту цих оціночних понять обумовлена поширеність помилок, що допускаються органами досудового розслідування та судами у питаннях, пов’язаних із розмежуванням військових адміністративних правопорушень та військових злочинів, кваліфікацією військових злочинів, визначенням військовослужбовцям, військовозобов’язаним та резервістам як суб’єктам військових злочинів виду та міри покарання.

Визначальним при проведенні монографічного дослідження є врахування оновлювальних процесів нормативно-правового регулювання системи забезпечення воєнної безпеки держави. Йдеться, насамперед, про прийняття Стратегії наці- ональної безпеки України (2015 р.), Воєнної доктрини України (2015 р.), Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України (2016 р.), Доктрини інформаційної безпеки України (2017 р.). Закону України «Про національну безпеку України» (2018 р.). Саме із воєнною безпекою як благом, що характеризується високим ступенем соціальної значущості, вбачаються підстави пов’язувати перспективу розвитку законодавства про відповідальність за військові злочини.

Воєнна безпека явище багатоаспектнє. Розглядаю™ її у якості об'єкта кримінально-правової охорони та ставлячи завдання щодо забезпечення надійного кримінально-правового захисту цього об’єкта, дослідження потребують питання доцільності розширення меж кримінально-правової охорони суспільних відносин, що здійснюється нормами розділу XIX КК України.

Об’єктом наукового інтересу є і сфера інформаційних відносин, яка органічно пов'язана із системою забезпечення воєнної безпеки. В умовах сучасного світу існує інформаційне співробітництво та протиборство. Прогнозовано, що через інформаційну сферу здійснюватимуться спроби впливу на стратегічні напрями функціонування військової сфери. Наприклад, проникнення в інформаційну систему управління військами, озброєнням та військовою технікою, що функціонують на основі новітніх інформаційних технологій, а також здійснення інформаційно-психологічного впливу на особовий склад військ і т. д. Крім того, варто враховувати, що інноваційний технологічний розвиток веде до появи все нових і нових видів загроз. У сучасному світі виникли передумови для нових форм ведення війни з урахуванням інформаційних, генетичних, фінансових та біологічних технологій. У зв’язку з цим виникла потреба у нових підходах у правовому регулюванні, у тому числі й кримінально-правовому.

Зазначені вище обставини свідчать про актуальність монографічного дослідження та доцільність його проведення для розвитку науки кримінального права.