Церковно-політична історія Римських пап. том 2

Після розділення у 1054 році зі Східною (православною) церквою у Західній (католицькій) церкві була досягнута догматична єдність. Її гарантом став папа Римський. Після цього римські папи забажали також забезпечити винятковість свого верховенства і в церковно-адміністративній сфері шляхом створення централізованого (римського) абсолютиського церковного управління. Розповсюдження церковно-адміністративної верховної влади папи Римського всередину (всередині церкви) означало, що національні церкви підпорядковуються Риму, ієрархи церкви залежать від папи, і в такий спосіб реалізується принцип церковного універсалізму. Здійснення примату назовні, стосовно світської влади, означало, що єдність церкви можна захистити лише шляхом боротьби з партикулярними інтересами світських держав і найголовнішим засобом для досягнення цієї мети було передання Риму права призначати вищих чинів церкви.

Папство другої половини XII століття довело ідею церковно-адміністративної верховної влади папи до логічного кінця і спробувало розповсюдити примат папи також і на сферу політики. Римські понтифіки цього періоду шляхом переосмислення колишнього дуалізму в органічній єдності з церковним універсалізмом, а також під керівництвом папи хотіли здійснити й політичний універсалізм. Політична верховна влада, що реалізувалася папою в ідеологічній і політичній сферах протягом XII—XIII століть, була досягнута не за допомогою державно-владних засобів (за допомогою зброї), однак за одночасної опори на зміцнілу і суверенну Папську державу.

Втім, вже на початку XIV століття, папи після переїзду до Авіньону втратили вже стале анахронізмом політичне верховенство, однак зберегли примат у внутрішньо-церковних справах і у зовнішніх справах суспільства. У зв’язку з розкладом середньовічного суспільства папству довелося відмовитися від політичного та ідеологічного універсалізму над християнським світом.

Після Авіньону папство втрачає свій універсальний характер і всередині церкви, більше того, папи втрачають свою абсолютистську владу, оскільки після Великого західного церковного розколу 1378-1417 років собор Вселенської католицької церкви був поставлений (хоча й тимчасово) над папою. Однак періодом найглибшої кризи в історії папства стала Реформація. З оборонної позиції по відношенню до Реформації папство вивів Тридентський вселенський католицький собор 1545-1563 років, рішення якого на століття вперед закріпили догмати Католицької церкви.

Папський Рим став наприкінці XVI - першій половині XVII століття центром агресивної контрреформації, метою якої було відвоювання втрачених позицій. Для досягнення цієї мети папство поставило собі на службу політичну та військову міць католицьких монархій, а також величезний апарат інквізиції. Однак в епоху релігійних війн 1618-1648 років з’ясувалося, що розпочата під релігійними гаслами загальноєвропейська бійня має на меті не стільки захист інтересів папства, скільки переслідує національні чи династійні інтереси.

Вестфальський мир 1648 року, яким закінчилася без участі папи Римського «Тридцятилітня війна» 1618-1648 років, став одним з переломних моментів в історії папства і Католицької церкви, що призвів до значного обмеження влади і впливу папи в секуляризованій політичній сфері. Вестфальський мир 1648 року ознаменував також остаточне зруйнування середньовічного порядку і зародження сучасної системи міжнародних відносин.