Церковно-політична історія Римських пап. Том 3

Після укладення Вестфальського миру 1648 року папство втрачає свій колишній вплив і швидко рухається до занепаду. Нищівного удару по його універсальній духовній владі нанесли вільні від релігійних форм ідеї Просвітництва. Цей новий духовний напрямок з’явився у другій половині XVII століття у буржуазній Англії і своєю розгромною критикою середньовічних світорозуміння, моралі та рівня наукових знань відкрив шлях небаченому розвиткові сучасної техніки, науки та людської цивілізації. Просвітництво стає вже ідеологією буржуазії, яка прагне до політичної влади, ідеологією, що поклала край релігійним і расовим забобонам та оголосила боротьбу за загальнолюдські права. Перекинувшись з Англії на континент, Просвітництво у Франції - в галузі політики, а в Німеччині - в галузі науки нанесло удар по релігії та церкві. Папство, яке застрягло на контрреформації, вже не могло ефективно протистояти цьому ударові і в XVIII столітті підійшло у своїй історії до нової межі занепаду. На ідеї Просвітництва папи відповіли жорстким неприйняттям та ізоляцією.

У 1870 році завершилася ціла епоха в історії папства, пов’язана з існуванням Церковної держави. В той час як політичний авторитет і світська влада папства впали, папське верховенство всередині Католицької церкви стало повним. Склався такий новий церковний централізм, завдяки якому папство опинилося на вершині свого впливу всередині церкви. Оскільки папство втратило всю світську владу, йому не залишалося нічого іншого, крім моральної та духовної влади. Умови для цього були створені в результаті буржуазних перетворень, секуляризації, релігійного індиферентизму з боку світської держави. Однак протистояння папства буржуазній епосі у другій половині XIX століття стало фатальним і нестерпним. Це робило папство і очолювану ним Католицьку церкву нездатними позитивно і конструктивно бути присутніми у світі, щоб адекватно відповідати на питання сучасності.

Підключення папства до історичного сьогодення відбулося наприкінці XIX- початку XX століття, воно знову стало духовною світовою державою і в результаті цього могло перетворитися у важливий чинник міжнародної політики. Втім, у буремні роки Першої світової війни папству, незважаючи на всі його зусилля, не вдалося справити жодного впливу ні на воюючі сторони, ні на Паризьку мирну конференцію, що завершила цю війну. У період між двома світовими війнами папство намагалося за допомогою конкордатів вибудовувати свої відносини з державами, у тому числі з Італією. Це дало позитивні результати і дозволило також розв’язати римське питання (яке виникло внаслідок ліквідації в 1870 році Церковної держави) та утворити в 1929 році незалежну Державу-місто Ватикан під суверенітетом папи Римського. У роки Другої світової війни папство дотримувалося нейтралітету, однак по її закінченні воно було усунуте від повоєнного врегулювання. Папство у той час виступало проти прогресивних ідей, націлених на осучаснення церкви та визнання нових геополітичних реалій, що, зрештою, привело його до протистояння з сучасним світом.

З понтифікату Іоанна XXIII і скликаного ним у 1962 році Ватиканського собору, що став собором реформ, розпочалася нова епоха, новий напрямок в історії папства та Римо-католицької церкви, що триває і донині. Нова політика «розв’язування і зв’язування» зробила прийнятним для Апостольського престолу співпрацю з державами з різним соціально-економічним ладом і налагодження діалогу з іншими віросповіданнями та релігіями. Папство стало ангажованим прибічником суспільного прогресу та миру і відповідно до цього керує вселенською Католицькою церквою. На цьому шляху папство не тільки відновило свій релігійно-моральний авторитет, але й змогло повернутися на форум міжнародної політики.

Автор висловлює глибоку вдячність співробітникам Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, насамперед науковому редакторові та рецензентам, за уважне прочитання рукопису монографії та рекомендацію її до друку.