Ваша честь. Нариси про суддів. В 3-х томах

Буває така ситуація, за якої прикра малість раптом псує всю справу, й тут доречна приказка “Ложка дьогтю в бочці меду”. Цією книжкою з прозорою назвою “Ваша честь” викликано зворотний ефект: ложка меду в діжці дьогтю.

Дійсно, з чиєїсь злої волі в нашому оновленому суспільстві на роль “відьом для полювання” обрано саме суддівський корпус. Нічим крити, адже судді суверенної України так, як ніде у світі, сьогодні відповідальні не тільки за свої прямі обов’язки, а й за те, що ніколи ніде до їхніх функцій не входило. А саме: за невиплату субсидій та пільг дітям війни, чорнобильцям, деяким категоріям пенсіонерів. При цьому, завважте, їх обзивають корупціонерами, порушниками законів, виконавцями юридичної частини неправедних оборудок.

Прикро. Дуже прикро. І от виходить ціла книжка, в якій висвітлюється у вершителів правосуддя такі риси: порядність, чесність, відданість не шкурним, а суспільним інтересам. Зізнаюсь: для мене ознайомлення з рукописом було приємною несподіванкою. В усякому разі, самозаспокоєння “все буде гаразд” — підживилося конкретним прикладом. Судді залишаються на своєму місці. Залишаються, головне, суддями.

Втім, антитеза “ложка меду в діжці дьогтю” грішить однобокістю. Адже автор, професійний журналіст, який останнім часом багато пише на правничі теми, і не думав покривати густим шаром сиропу істинний стан речей. Прикрашати гірку сьогоденність недолугими словесними конструкціями. Вступати в полеміку з такими самими аргументами, як нині повелося в доморощених політиків. “Ваша, шановний, остання спроба змінити ситуацію підштовхує до висновку, що вона, навпаки, шкодить”. “Ні, шановний, моя спроба не підштовхує до висновку, що вона, навпаки, шкодить”.

У нарисах не знайдеш лобових натяків. Приміром, на те, що от, мовляв, обзивають суддів усілякими негарними словами, нівелюють їхні зусилля, топлять кращий досвід правосуддя, накопичений раніше, — але це не так. Не зустрінеш у текстах і пафосних рядків у стилі 70-х років минулого століття. Є життєпис реальних людей, які потрапляють у важкі ситуації і виходять з них. Є поняття професійної честі. Є прагнення тих, хто відважився стати у стрій бійців правосуддя, служити державі, хоч та й частенько виглядає не матір’ю, а злою мачухою.

Символічно, що у переддень двадцятиріччя суддівської влади в умовах суверенності ми побачили в книжці двадцять нарисів про суддів. Двадцять доль, які в дечому схожі, але переважно різні. Однак, якщо брати кількісну складову, то портретів суддів тут зібрано значно більше. Адже кожен герой нарису посилається на власні авторитети в царині правосуддя, розповідає про своїх учителів-наставників, згадує щасливі чи трагічні колізії в житті колег. А, отже, називає нові й нові прізвища.

Тож загалом вийшла об’ємна повість про суддівську роботу, про те, хто як ішов до відповідального й високого крісла судді. Я не називатиму жодного прізвища, щоб когось, якщо його не згадаю, не образити. Ви самі це прочитаєте. Однак наперед скажу, що особистості підібрані різні. Це і загальновідомі в юриспруденції, правосудді люди, і ті, хто 35-40 років тихо й самовіддано “тягнув лямку” в районних судах. Однак, є принаймні дві речі, що об’єднують усіх героїв нарисів. Це, по-перше, високий професіоналізм кожного, чесне і справедливе ставлення до своєї роботи. По-друге, всі судді — а це фахівці старшого покоління — намагаються дати відповіді на складні запитання, що турбують багатьох. А саме: хто такий суддя? Як він мусить поводитися на тонкій, немов лезо бритви, грані між законністю та справедливістю? Чи має право в умовах нинішнього безладу “розслаблятись” і послабити пильність?

Відверто кажучи, чимало думок викликало ознайомлення з текстом книжки. Більш того: автор за допомоги своїх героїв намагається підступитися до головного й наболілого запитання: хіба те, що на суддів, даруйте за вислів, навішали всіх собак, додає авторитету державі та владі? Наближає нас до високого статусу “країна з високим ступенем права”?

Один із суддів, представлених у збірці, логічно каже про те, що формально професія судді знаходиться поряд з іншими професіями. Хтось вивчився на стоматолога, хтось на менеджера, а я — на суддю. Чому ж тоді така дискримінація лише одного фаху? Чому навіть ті політики, котрі як публічні особи ще не “вбралися в пір’я”, починають власні студії з набирання очок саме з критики правосуддя? Критики безпросвітної, навальної, але нічим конкретним не підкріпленої?

Незважаючи на це, авторитет суду серед українських громадян зростає. Про це свідчить кількість звернень до нього людей: за статистикою — понад вісім мільйонів справ на рік. Що й казати — промовистий факт на користь того, що росте довіра до суду, до суддів загалом. Це свідчення ще й того, що простий громадянин бачить судову систему не як політичну, а як юридичну складову держави, здатну поновити його порушені права у відповідності з чинним законодавством.

Тому слід мати на увазі одну прописну істину: втручання політиків у діяльність судів призводить до тяжких наслідків у суспільстві, а законного справедливого правосуддя годі й чекати.

Так склалася моя доля, що я був суддею Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Даремно нас стали цією високою інстанцією лякати. Щоправда, не неслухняних дітей, а зарозумілих владних менеджерів. Скажу більше: про те, стали ми духовно й морально європейцями чи ні, можна буде казати лише тоді, коли ставлення суспільства до суддів буде таке, як у міжнародних структурах судочинства. В усякому разі, я всі роки роботи в Європейському суді відчував високу повагу до себе, до своєї кваліфікації, до думок під час прийняття тих чи інших рішень. Ми не мали жодних проблем з фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням.

У зв’язку з виходом цієї книжки не може не радувати очевидне. Нині в царині правничої літератури почали з’являтися не лише правильні, юридично грамотні, але важкі для сприйняття тексти, а й белетристичні, художні. Спогади метрів юриспруденції, судові нариси та як оце, збірник теплих, дружніх розповідей про людей складної професії. Перша ластівка, яка, сподіваюсь, зробить погоду.

Тож я не поділяю переконань деяких песимістів, що “кому вона цікава, наша писанина!”. Ми що — живемо у вакуумі? Хіба відмовилися від піклування над молодим поколіннями? Невже внуки наші більше не потребують наших мудрих слів та доленосних порад?

І ще на одному хочу акцентувати загальну увагу. Вихід книжки про суддівські долі — річ потрібна. Але це, на жаль, крапля в морі. До нашої ситуації кажучи, чиста, як сльоза, крапля. Двадцять розповідей — це показово, але мало. З висоти прожитих років та тривалої юридичної практики відважусь на висновок, що більшість суддів — це високопрофесійні фахівці, які просто виконують свої обов’язки: застосовують Закон в ім’я того, щоб торжествувала справедливість і толерантність у розв’язанні конфліктів. Щоб цивілізація не скочувалась до “законів прерій”.

То, може, й вони варті щирого людського слова?

Володимир БУТКЕВИЧ,
суддя Європейського суду з прав людини у відставці,
доктор юридичних наук, професор.