Біженці та особи, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні

Актуальність питання захисту прав біженців та нормативно-правовового забезпечення статусу осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні обумовлене свідомим ставленням спільноти до прав та рівних можливостей осіб, які підпадають під поняття біженець, особа, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, а також розуміння тих процесів, що становлять основні тенденції у світі. До таких тенденцій належить міграція, переміщення внаслідок збройних конфліктів, переміщення внаслідок дискримінації та порушення прав людини.

За статистичними даними Державної міграційної служби України та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), станом на 1 січня 2018 року в Україні проживало 3257 біженців. Велика кількість біженців сконцентровані в Києві та Одесі. За оцінками УВКБ ООН, на даний час в Україні перебуває 5500 шукачів притулку. Нові шукачі притулку в 2017 році, в основному, прибували з Афганістану, Російської Федерації, Бангладеш, Сирії та Іраку.

Ввідповідно інформації отриманої по лінії роботи Державної міграційної служби України з протидії нелегальній міграції станом на 27.12.2019 виявлено нелегальних мігрантів всього - 12857; прийнято рішень про примусове повернення у 12280 випадках; прийнято рішень про примусове видворення у 664 випадках; прийнято рішень про заборону вїзду - 3539 особам; передано підрозділам Адміністрації Державної прикордонної служби України - 201 особа.

Для врегулювання прав біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, Україною було надано згоду на обов’язковість Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців. Результатом законодавчої роботи за цим напрямом став прийнятий 24 грудня 1993 р. Закон України «Про біженців», а потім - прийнятий 21 червня 2001 р. новий Закон України «Про біженців», завдяки якому було загалом досягнуто відповідності норм українського національного законодавства міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав біженців, передусім Конвенції про статус біженців 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. 10 січня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців». Відповідно до цього Закону Україна зобов’язалася виконувати вимоги зазначених міжнародно-правових актів. Прийняття Конституції України стало важливим етапом у розвитку системи захисту прав біженців в Україні, оскільки вона містить положення, що гарантують іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, а отже і біженцям, рівність прав, свобод і обов’язків із громадянами України.

Наступним кроком на шляху до вдосконалення системи захисту прав біженців, шукачів притулку в Україні та інших вразливих категорій осіб стало прийняття 8 липня 2011 року Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», який замінив Закон України «Про біженців». Новий Закон, прийнятий з метою наближення до стандартів захисту ЄС, значно розширив коло осіб, яким надається захист в Україні, забезпечивши законодавче врегулювання проблеми додаткового (гуманітарного) та тимчасового захисту осіб, які не підпадають під ознаки біженця, але також потребують захисту. До переваг цього Закону можна віднести поліпшення захисту неповнолітніх дітей біженців, встановлення єдиної довідки про звернення за захистом в Україні та положення про видачу дозволу на проживання одночасно з визнанням статусу біженця.

Розділ III Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» присвячений визначенню правового статусу іноземців чи осіб без громадянства, які звернулись до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Крім того, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначений правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України, встановлює відповідальність за правопорушення іноземців та осіб без громадянства.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні» від 17 липня 2003 р. № 1110 визначено, що пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, є державною установою, що призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення за межі України; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих ДМС, її територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» від 15 лютого 2012 р. № 150, було врегульоване питання, щодо порядку визначення процедури продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.

Положенням про посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2012 р. № 196 виначене, що посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, є паспортним документом, що посвідчує особу його власника та підтверджує факт визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсним для реалізації прав та виконання обов’язків, передбачених Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та іншими законами України.

В свою чергу, Положенням про проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2012 р. № 197, визначено, що проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, є документом, що посвідчує особу, яку визнано особою, якій надано додатковий захист, та надає їй право на виїзд з України і в’їзд в Україну.

На рівні підзаконних нормативно-правових актів на сьогодні в Україні діє низка наказів, що регулюють порядок вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, наказом Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» 07.09.2011 №649, затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджений зразок довідки про звернення за захистом в Україні та зразок заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Але, не беручи до уваги зроблені в національному законодавстві кроки, щодо поліпшення стану справ біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, які мають статус біженця або тільки очікують на цей статус, ні трудовий кодекс, ні законодавство їх не захищають. Для осіб,які очікують на статусу біженця, законодавство взагалі не передбачає жодного соціально захисту. А на отримання самого статусу такі особи можуть чекати роками. Тож нині перед органами державної влади на всіх рівнях стоїть нагальне питання не лише декларативного закріплення прав біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а створення дієвих механізмів надання ефективної допомоги з боку держави людям, які опинились в біді, що стане наступним кроком в розбудові демократичної, правової, соціальноорієнтованої держави.