Рукостискання з дияволом: крах людяності в Руанді відгуків

Коментар:

Книга – це, по суті, історія зусиль тих, хто були небайдужими, але не змогли зробити те, що було потрібно, хоча й намагалися. На відміну від багатьох інших, у кого були ресурси, але не було сміливості. Біль авторів відчувається на сторінках. І, мабуть, тому у книзі достатньо докорів і ООН, і різним державам світу, і впевненості щодо необхідності покарання тих, хто вчинив геноцид та злочини проти людяності.
Як мені видалося, дуже сміливими, а тому різкими, є викладені авторами підсумки наприкінці книги. Дуже резонують слова: «ми повинні дослідити, як стався геноцид, не з точки зору пошуку винних (тут і так забагато всього), а з точки зору того, які конкретні кроки ми збираємося зробити, щоб запобігти повторенню таких речей у майбутньому. Щоб гідно оплакувати загиблих і поважати потенціал живих, нам потрібна відповідальність, а не звинувачення. Ми мусимо викорінити безкарність, яку відчували і з якою діяли геноцидники, й наново утвердити принцип справедливості для всіх, щоб ніхто ні на мить не припускався етичної та моральної помилки, ставлячи одних людей вище за інших, помилки, яку міжнародна спільнота схвалила своєю байдужістю в 1994 році».
Червоною ниткою у книзі проходить заклик до Людяності. На жаль, він не завжди є почутим.
І абсолютно правильно написала у чудовому вступі до книги Анна Вишнякова, яка разом з Сергієм Карапетяном та видавництвом Юрінком Інтер доклали безперецедентних зусиль для того, щоб книга була доступна українською мовою: «історія має причини і має наслідки. Геноцид у Руанді не можна розглядати ізольовано - він мав коріння в колоніальній політиці європейців і він вилився у війну в Демократичній Республіці Конґо, можливо, найкривавішу в сучасній історії. Переплетення закономірностей є і між кривавими подіями Руанди та кровопролитною війною, яка нині триває в Україні. Можливо, якби «уроки Руанди» були по-справжньому засвоєні, багатьох смертей невинних людей вдалося б уникнути».

Коментар:

З надзвичайною зацікавленістю прочитала книгу генерал-лейтенанта Ромео Даллера і майора Брентома Бердслі «Рукостискання з дияволом: крах людяності в Руанді». Пан Даллер був командувачем сил Місії ООН в Руанді у 1993—1994, і став свідком геноциду у Руанді, коли за 100 днів було вбито близько 800 000 осіб. Чому з такою посадою і свідком? Книга детально про це розповідає. Я маю дуже багато рефлексій, викладу лише деякі.
Об’єктивно для мене особисто це книга дуже страшна. І страшна вона не тільки тими частинами, де йдеться власне про геноцид і сцени масових вбивств та СНПК (до речі, їх не так багато, мабуть, через турботу про психіку читачів). Страшна вона тим, що вона описує байдужість тих, у кого об’єктивно був ресурс запобігти геноциду. Коли читаєш книгу, з думок авторів стає очевидним, що можна було б зробити так, щоб люди не були вбиті, але … І це але – воно, дійсно, вибиває землю під ногами. Бо людям в Руанді не допомогли належним чином просто тому, що це було нікому не цікаво. І це, до речі, багато що пояснює у сучасному світі.
У мене справжню повагу викликали описи того, як пан Даллер з командою боровся, як міг, щоб активізувати допомогу людям Руанди, попередити та вчасно зупинити геноцид, але байдужість світу (читай: обмежений мандат, брак ресурсів, міжнародного консенсусу тощо) призвела до того, до чого призвела. Чому так трапилось? Мені видалось, що автори постійно намагалися знайти відповідь на це питання, і деякі фактори вказували прямо, але певний простір для критичного мислення читачів залишений.
Шокуючими для мене стали сторінки про брак їжі (і просторочені пайки), води, елементарних людських умов життя навіть для сил ООН. Процитую, воно того варте: «навіть попри те, що у нас вже кілька днів не було води, він все одно мав провести тендер, а потім проаналізувати три найкращі пропозиції». Як і сторінки, що особливого поспіху у виправленні цих умов тими, від кого це залежало, не було.