Задать вопрос о книге:

Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання)

Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання) - фото

Автор: Триньова Я.О.

Издательство: Право

Год издания: 2019

Количество страниц: 376

ISBN: 978‑966‑937‑798-2

Переплет: мягкий

Язык: украинский

Вес: 0.3 кг

Формат: 145х200 мм

Тираж: 300

Аннотация

У виданні вперше представлено українською всі рішення Європейського суду з прав людини щодо позбавлення життя на прохання станом на 2019 рік. Подібне видання російською також відсутнє. Ураховуючи положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», знання цього сегмента практики ЄСПЛ є необхідною складовою професіограми вітчизняних законотворців і правозастосовців. Пересічного ж громадянина можуть зацікавити фактичні обставини зазначеної категорії справ, що «розривають серце» навіть загартованого професіонала-правника.

Видання стане в нагоді як суб’єктам законотворчості та правозастосування зокрема народним депутатам, суддям, прокурорам, адвокатам, викладачам, слухачам і студентам правничих навчальних закладів, так і широкому загалу читачів, які бажають розширити обрій своїх знань.

Авторы

Авторы книги Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання)
Триньова Я.О. Триньова Я.О. Адвокат, кандидат юpидичних наук, доцент, мoлoдший pадник юcтиції.

Є автopoм пoнад 140 наукoвих та наукoвo-метoдичних публікацій (у тому числі 5 монографії) з кpимінальнoгo пpава та кpимінoлoгії, філософії права, теopії деpжави і пpава, медичнoгo права, біоетики тощо. 

У 2006 p. заcнувала Гpoмадcьку opганізацію «Pегіoнальна opганізація в підтpимку пpава людини на гідну cмеpть». З 2012 по 2017 p. була пocтійним членoм Гpoмадcькoї pади пpи Мініcтеpcтві oхopoни здopoв’я Укpаїни (заcтупник гoлoви Пpавoвoго комітету – з 2014 p.); з 2013 p. - член кoміcії з питань етики пpи Націoнальнoму медичнoму унівеpcитеті імені O.O. Бoгoмoльця; член ГО «Вcеукpаїнcька аcoціація кpимінальнoгo пpава» з 2011 р.; з 2015 р. голова наглядової pади пpи Стоматологічному центpі Національного медичного унівеpситету імені О.О. Богомольця; з 2017 р. - голова секції правових основ біоетики Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ; з 2018 р. - член ради Комітету верховенства права НААУ; лектор ВША НААУ.

Предисловие

Діяльність Європейського суду з прав людини було започатковано 1959 року в страсбурзі для розгляду ймовірних порушень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (даліконвенція).

Зазначена конвенція була прийнята в 1950 році на виконання загальної декларації прав людини, проголошеної генеральною асамблеєю організації об’єднаних націй 10 грудня 1948 року з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав і основоположних свобод людини.

Україна, ставши 9 листопада 1995 року членом Ради Європи, приєдналась до названої конвенції, ратифікувавши її з наданням чинності з 11 вересня 1997 року. В частині 1 статті 46 конвенції зазначено, що сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Єспл у всіх справах, що їх стосуються, тому законом україни «про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 2006 року конвенція та практика Єспл проголошені джерелами вітчизняного права. При цьому під практикою Єспл визнається «практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини» (ст. 1 закону), що діяла до створення Єспл. Звернутись до Єспл можливо після вичерпання всіх національних засобів захисту, на підтвердження чого до відповідної заяви додаються рішення всіх національних судових інстанцій. В середньому термін розгляду заяви в Єспл складає 3–5 років.

Положення зазначених нормативних актів знайшли свій розвиток у процесуальному законодавстві україни, в якому наскрізними настановами декларується необхідність дотримання принципу верховенства права та практики Єспл. Так, згідно частини 2 статті 8 кримінального процесуального кодексу «принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини», а однією з ознак принципу законності відповідно до цього кодексу, є те, що кримінальне процесуальне законодавство україни «застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини» (частина 5 статті 9).

Цивільне процесуальне законодавство україни також декларує принцип верховенства права через застосування практики Єспл. Так в частині 4 статті 10 цивільного процесуального кодексу україни зазначається: «суд застосовує при розгляді справ конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано верховною Радою україни, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права».

Обов’язковість використання при провозастосуванні практики Єспл також передбачена господарським процесуальним кодексом україни (частина 4 статті 11) та кодексом адміністративного судочинства (частина 2 статті 6, частина 1 статті 7).

Отже, конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і відповідна практика Єспл є джерелом національного права і частиною українського законодавства, а їх знання та вміння застосувати у своїй діяльності є необхідною складовою професіограми вітчизняного правника.

Одним із маловідомих в Україні аспектів діяльності Єспл є його практика щодо закінчення життя людини на її прохання чи прохання близьких родичів або за рішенням суду. Вказані три можливі ситуації об’єднуються в рішеннях Єспл одним поняттям: закінчення життя на прохання.

Перелік рішень Єспл щодо закінчення життя на прохання, наведених у цьому виданні, взято з офіційного інтернет ресурсу Єспл1, на якому їх можливо переглянути в оригіналі. Крім зазначених рішень Єспл періодично публікував свої звіти щодо розгляду справ, які стосувались інших біоетичних проблем, таких як репродуктивні права людини, згода на медичне втручання, зберігання відбитків пальців та днк, право на доступ до інформації про своє біологічне походження. Такі звіти видавались у 2009, 2012, 2016 роках2. Однак виклад судових рішень у вказаних звітах є надто обмеженим, а після 2016 року подібні звіти не публікувались взагалі, хоча за цей період було розглянуто низку справ, що стосуються біоетичної проблематики, та прийнято відповідні рішення.

Відтак ініціатива самостійного перекладу та видання матеріалів практики Єспл щодо позбавлення життя людини на прохання, проявлена відомим в україні та за її межами фахівцем у галузі біоетики й біоетизації кримінально-правового забезпечення протидії злочинності Триньовою Яною Олегівною заслуговує схвалення та підтримки. Її доробок надасть можливість для широкого ознайомлення з матеріалами вказаних справ та розуміння правової позиції Єспл у цій сфері як фахівцям, так і широкому загалу.

Читачу слід мати на увазі, що вживаючи термін «біоетика» у назві свого звіту (Bioethics and the case-law of the Court, 2016), Єспл надає його роз’яснення: «для цілей цього звіту термін «біоетика» розуміється як захист людини (її прав, зокрема людської гідності) в контексті розвитку біомедичних наук3». Тобто судом використовується так зване галузеве поняття біоетики. Однак, поняття «біоетика», що стало широко використовуватись світовою науковою спільнотою починаючи з 70-х років ХХ століття, має й інше значення. Один з основоположників біоетики – ван Ренселлер поттер (1911– 2001) розглядав її як міжгалузеве комплексне знання про правила співіснування людини з іншими елементами екосистеми. Основним завданням біоетики він вбачав забезпечення безпеки існування екосистеми землі, а відповідно забезпечення безпеки існування і самої людини. Біоетику в такому значенні він називав «глобальною», оскільки саме через свою мультидисци- плінарність та загальну мету, вона включає в себе «галузеві» біоетики: медичну (медична деонтологія), екологічну, гендерну, нанотехнологічну тощо1. На переконання В. Р. Поттера, глобальна біоетика має бути не просто наукою, а новою мудрістю, яка б об’єднала два найбільш та вкрай необхідні елементи – біологічне знання та загальнолюдські цінності.

Інтерес до біоетики сформувався у відповідь на все ширше оперування людством так званим небезпечним знанням, що часом ставало й продовжує ставати загрозою існування не тільки людства, але й самої планети земля (розщеплення атому, винайдення все нових видів озброєння, нанотехнологій, штучного інтелекту, здійснення експериментів над екосистемами, проведення дослідів над геномом людини тощо). Небезпечним - це знання називають через дисбаланс, яке воно вносить у життєдіяльність цивілізації. Результати цього знання, особливо віддалені через відсутність інформації про них, здатні спричинити невідворотні шкідливі наслідки глобального характеру. Наприклад відкриття клонування чи допоміжних репродуктивних технологій в кінці 80-х років ХХ століття (народження першої дитини «з пробірки») стало не просто несподіванкою, а великою проблемою через відсутність знання про наслідки таких відкриттів та нормативного забезпечення в цій сфері. Вирішувати зазначену проблему з метою адаптації людства до нових реалій довелось нашвидкоруч. Навіть через майже півстоліття з часу їх відкриття ставлення до клонування та допоміжних репродуктивних технологій як серед фахівців, так і серед пересічних громадян, неоднозначне.

Подібна ситуація виникла й тоді, коли медична наука завдяки науково- технічному прогресу навчилась подовжувати життя невиліковно хворих на тяжкі захворювання людей або осіб, які народжуються з вадами, не сумісними з життям чи отримали такого роду травми, без урахування якості такого життя що фактично перетворюється на їх біологічне існування. воно, до того ж, зазвичай супроводжується невгамовними фізичними та/або моральними стражданнями. В зазначеній ситуації медична наука в своєму розвитку випередила пануючу етику та юриспруденцію багатьох країн світу, включаючи й українську, які не дають відповіді на питання, чи можливе припинення існування людини, що опинилася в такому стані, за її усвідомленим рішенням або рішенням відповідних уповноважених осіб чи інституцій, наприклад суду.

Законодавче врегулювання позбавлення життя іншої людини на прохання в україні є доволі актуальною проблемою, що обговорюється в суспільстві багато років. Сьогодні таке діяння визнається вбивством. Упорядниця цього видання, Триньова Я. О., вперше в історії вітчизняного кримінального права довела, що подібна оцінка такого позбавлення життя є застосуванням аналогії закону, яка в україні заборонена. Аргументація цього висновку проста і переконлива: вбивство є насильницьким злочином; насильством є протиправне застосування фізичної або психічної сили щодо людини всупереч її волі з метою спричинення фізичної або психічної шкоди; оскільки у випадку спричинення смерті на прохання це відбувається не всупереч волі особи, діяння не може вважатися вбивством, його слід виокремити в самостійне кримінальне правопорушення проти життя з віднесенням до числа посягань невеликого ступеня тяжкості, а в перспективі – до кримінальних проступків1.

Зазначене стосується лише випадків протиправного, тобто забороненого нормами права ненасильницького позбавлення життя іншої людини. На думку Триньової Я. О., що заслуговує уваги та підтримки, в україні настала пора за прикладом багатьох інших країн світу легалізувати деякі види такого позбавлення життя, а саме: евтаназію, ортаназію та самогубство, асистоване лікарем (сал, що охоплюються родовим поняттям «правомірне позбавлення життя іншої людини на прохання». Для реалізації вказаної пропозиції нею було розроблено відповідний проект закону «про забезпечення права людини на гідну смерть» (2008 р.)1, який неодноразово скеровувався до верховної ради України різних скликань, але поки що не звернув на себе уваги законодавця. Неврегульованість зазначеного аспекту суспільного життя в Україні зумовлює відповідне порушення прав людини та гро- мадянина, передбачене конвенцією, що може стати підставою для звернення громадян україни до Єспл. Підготовлене Триньовою Я. О. видання заповнює існуючу прогалину в інформації щодо практики суду в зазначеній сфері, а тому стане в нагоді як професійним юристам, так і всім, хто прагне прирощення своїх знань. До того ж, воно сприятиме виправленню дисбалансу між сучасними потребами суспільства та законодавчою і правозастосовчою практиками в зазначеній сфері.

Заслужений юрист України, старший радник юстиції,
професор Віталій Куц

Отзывы

Отзывы к книге Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання)

У виданні вперше представлено українською всі рішення Європейського суду з прав людини щодо позбавлення життя на прохання станом на 2019 рік. Подібне видання російською також відсутнє. Ураховуючи положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», знання цього сегмента практики ЄСПЛ є необхідною складовою професіограми вітчизняних законотворців і правозастосовців. Пересічного ж громадянина можуть зацікавити фактичні обставини зазначеної категорії справ, що «розривають серце» навіть загартованого професіонала-правника.

Видання стане в нагоді як суб’єктам законотворчості та правозастосування зокрема народним депутатам, суддям, прокурорам, адвокатам, викладачам, слухачам і студентам правничих навчальних закладів, так і широкому загалу читачів, які бажають розширити обрій своїх знань.

Авторы книги Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання)
Триньова Я.О. Триньова Я.О. Адвокат, кандидат юpидичних наук, доцент, мoлoдший pадник юcтиції.

Є автopoм пoнад 140 наукoвих та наукoвo-метoдичних публікацій (у тому числі 5 монографії) з кpимінальнoгo пpава та кpимінoлoгії, філософії права, теopії деpжави і пpава, медичнoгo права, біоетики тощо. 

У 2006 p. заcнувала Гpoмадcьку opганізацію «Pегіoнальна opганізація в підтpимку пpава людини на гідну cмеpть». З 2012 по 2017 p. була пocтійним членoм Гpoмадcькoї pади пpи Мініcтеpcтві oхopoни здopoв’я Укpаїни (заcтупник гoлoви Пpавoвoго комітету – з 2014 p.); з 2013 p. - член кoміcії з питань етики пpи Націoнальнoму медичнoму унівеpcитеті імені O.O. Бoгoмoльця; член ГО «Вcеукpаїнcька аcoціація кpимінальнoгo пpава» з 2011 р.; з 2015 р. голова наглядової pади пpи Стоматологічному центpі Національного медичного унівеpситету імені О.О. Богомольця; з 2017 р. - голова секції правових основ біоетики Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ; з 2018 р. - член ради Комітету верховенства права НААУ; лектор ВША НААУ.

Діяльність Європейського суду з прав людини було започатковано 1959 року в страсбурзі для розгляду ймовірних порушень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (даліконвенція).

Зазначена конвенція була прийнята в 1950 році на виконання загальної декларації прав людини, проголошеної генеральною асамблеєю організації об’єднаних націй 10 грудня 1948 року з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав і основоположних свобод людини.

Україна, ставши 9 листопада 1995 року членом Ради Європи, приєдналась до названої конвенції, ратифікувавши її з наданням чинності з 11 вересня 1997 року. В частині 1 статті 46 конвенції зазначено, що сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Єспл у всіх справах, що їх стосуються, тому законом україни «про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 2006 року конвенція та практика Єспл проголошені джерелами вітчизняного права. При цьому під практикою Єспл визнається «практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини» (ст. 1 закону), що діяла до створення Єспл. Звернутись до Єспл можливо після вичерпання всіх національних засобів захисту, на підтвердження чого до відповідної заяви додаються рішення всіх національних судових інстанцій. В середньому термін розгляду заяви в Єспл складає 3–5 років.

Положення зазначених нормативних актів знайшли свій розвиток у процесуальному законодавстві україни, в якому наскрізними настановами декларується необхідність дотримання принципу верховенства права та практики Єспл. Так, згідно частини 2 статті 8 кримінального процесуального кодексу «принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини», а однією з ознак принципу законності відповідно до цього кодексу, є те, що кримінальне процесуальне законодавство україни «застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини» (частина 5 статті 9).

Цивільне процесуальне законодавство україни також декларує принцип верховенства права через застосування практики Єспл. Так в частині 4 статті 10 цивільного процесуального кодексу україни зазначається: «суд застосовує при розгляді справ конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано верховною Радою україни, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права».

Обов’язковість використання при провозастосуванні практики Єспл також передбачена господарським процесуальним кодексом україни (частина 4 статті 11) та кодексом адміністративного судочинства (частина 2 статті 6, частина 1 статті 7).

Отже, конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і відповідна практика Єспл є джерелом національного права і частиною українського законодавства, а їх знання та вміння застосувати у своїй діяльності є необхідною складовою професіограми вітчизняного правника.

Одним із маловідомих в Україні аспектів діяльності Єспл є його практика щодо закінчення життя людини на її прохання чи прохання близьких родичів або за рішенням суду. Вказані три можливі ситуації об’єднуються в рішеннях Єспл одним поняттям: закінчення життя на прохання.

Перелік рішень Єспл щодо закінчення життя на прохання, наведених у цьому виданні, взято з офіційного інтернет ресурсу Єспл1, на якому їх можливо переглянути в оригіналі. Крім зазначених рішень Єспл періодично публікував свої звіти щодо розгляду справ, які стосувались інших біоетичних проблем, таких як репродуктивні права людини, згода на медичне втручання, зберігання відбитків пальців та днк, право на доступ до інформації про своє біологічне походження. Такі звіти видавались у 2009, 2012, 2016 роках2. Однак виклад судових рішень у вказаних звітах є надто обмеженим, а після 2016 року подібні звіти не публікувались взагалі, хоча за цей період було розглянуто низку справ, що стосуються біоетичної проблематики, та прийнято відповідні рішення.

Відтак ініціатива самостійного перекладу та видання матеріалів практики Єспл щодо позбавлення життя людини на прохання, проявлена відомим в україні та за її межами фахівцем у галузі біоетики й біоетизації кримінально-правового забезпечення протидії злочинності Триньовою Яною Олегівною заслуговує схвалення та підтримки. Її доробок надасть можливість для широкого ознайомлення з матеріалами вказаних справ та розуміння правової позиції Єспл у цій сфері як фахівцям, так і широкому загалу.

Читачу слід мати на увазі, що вживаючи термін «біоетика» у назві свого звіту (Bioethics and the case-law of the Court, 2016), Єспл надає його роз’яснення: «для цілей цього звіту термін «біоетика» розуміється як захист людини (її прав, зокрема людської гідності) в контексті розвитку біомедичних наук3». Тобто судом використовується так зване галузеве поняття біоетики. Однак, поняття «біоетика», що стало широко використовуватись світовою науковою спільнотою починаючи з 70-х років ХХ століття, має й інше значення. Один з основоположників біоетики – ван Ренселлер поттер (1911– 2001) розглядав її як міжгалузеве комплексне знання про правила співіснування людини з іншими елементами екосистеми. Основним завданням біоетики він вбачав забезпечення безпеки існування екосистеми землі, а відповідно забезпечення безпеки існування і самої людини. Біоетику в такому значенні він називав «глобальною», оскільки саме через свою мультидисци- плінарність та загальну мету, вона включає в себе «галузеві» біоетики: медичну (медична деонтологія), екологічну, гендерну, нанотехнологічну тощо1. На переконання В. Р. Поттера, глобальна біоетика має бути не просто наукою, а новою мудрістю, яка б об’єднала два найбільш та вкрай необхідні елементи – біологічне знання та загальнолюдські цінності.

Інтерес до біоетики сформувався у відповідь на все ширше оперування людством так званим небезпечним знанням, що часом ставало й продовжує ставати загрозою існування не тільки людства, але й самої планети земля (розщеплення атому, винайдення все нових видів озброєння, нанотехнологій, штучного інтелекту, здійснення експериментів над екосистемами, проведення дослідів над геномом людини тощо). Небезпечним - це знання називають через дисбаланс, яке воно вносить у життєдіяльність цивілізації. Результати цього знання, особливо віддалені через відсутність інформації про них, здатні спричинити невідворотні шкідливі наслідки глобального характеру. Наприклад відкриття клонування чи допоміжних репродуктивних технологій в кінці 80-х років ХХ століття (народження першої дитини «з пробірки») стало не просто несподіванкою, а великою проблемою через відсутність знання про наслідки таких відкриттів та нормативного забезпечення в цій сфері. Вирішувати зазначену проблему з метою адаптації людства до нових реалій довелось нашвидкоруч. Навіть через майже півстоліття з часу їх відкриття ставлення до клонування та допоміжних репродуктивних технологій як серед фахівців, так і серед пересічних громадян, неоднозначне.

Подібна ситуація виникла й тоді, коли медична наука завдяки науково- технічному прогресу навчилась подовжувати життя невиліковно хворих на тяжкі захворювання людей або осіб, які народжуються з вадами, не сумісними з життям чи отримали такого роду травми, без урахування якості такого життя що фактично перетворюється на їх біологічне існування. воно, до того ж, зазвичай супроводжується невгамовними фізичними та/або моральними стражданнями. В зазначеній ситуації медична наука в своєму розвитку випередила пануючу етику та юриспруденцію багатьох країн світу, включаючи й українську, які не дають відповіді на питання, чи можливе припинення існування людини, що опинилася в такому стані, за її усвідомленим рішенням або рішенням відповідних уповноважених осіб чи інституцій, наприклад суду.

Законодавче врегулювання позбавлення життя іншої людини на прохання в україні є доволі актуальною проблемою, що обговорюється в суспільстві багато років. Сьогодні таке діяння визнається вбивством. Упорядниця цього видання, Триньова Я. О., вперше в історії вітчизняного кримінального права довела, що подібна оцінка такого позбавлення життя є застосуванням аналогії закону, яка в україні заборонена. Аргументація цього висновку проста і переконлива: вбивство є насильницьким злочином; насильством є протиправне застосування фізичної або психічної сили щодо людини всупереч її волі з метою спричинення фізичної або психічної шкоди; оскільки у випадку спричинення смерті на прохання це відбувається не всупереч волі особи, діяння не може вважатися вбивством, його слід виокремити в самостійне кримінальне правопорушення проти життя з віднесенням до числа посягань невеликого ступеня тяжкості, а в перспективі – до кримінальних проступків1.

Зазначене стосується лише випадків протиправного, тобто забороненого нормами права ненасильницького позбавлення життя іншої людини. На думку Триньової Я. О., що заслуговує уваги та підтримки, в україні настала пора за прикладом багатьох інших країн світу легалізувати деякі види такого позбавлення життя, а саме: евтаназію, ортаназію та самогубство, асистоване лікарем (сал, що охоплюються родовим поняттям «правомірне позбавлення життя іншої людини на прохання». Для реалізації вказаної пропозиції нею було розроблено відповідний проект закону «про забезпечення права людини на гідну смерть» (2008 р.)1, який неодноразово скеровувався до верховної ради України різних скликань, але поки що не звернув на себе уваги законодавця. Неврегульованість зазначеного аспекту суспільного життя в Україні зумовлює відповідне порушення прав людини та гро- мадянина, передбачене конвенцією, що може стати підставою для звернення громадян україни до Єспл. Підготовлене Триньовою Я. О. видання заповнює існуючу прогалину в інформації щодо практики суду в зазначеній сфері, а тому стане в нагоді як професійним юристам, так і всім, хто прагне прирощення своїх знань. До того ж, воно сприятиме виправленню дисбалансу між сучасними потребами суспільства та законодавчою і правозастосовчою практиками в зазначеній сфері.

Заслужений юрист України, старший радник юстиції,
професор Віталій Куц

Отзывы к книге Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання)
Сообщить о снижении цены

Сообщить о снижении цены

Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Задать вопрос

Информация о доставке

г. Киев, ул. Большая Васильковская, 74, 2 этаж, оф. 7

Олимпийская

Перед тем, как приехать в офис, пожалуйста оформите заказ и дождитесь подтверждения менеджера.

«Нова Пошта»
2 - 3 дня

Гарантируем упаковку заказанных книг, которая обеспечит целостность и сохранность их товарного вида

Курьер «Нова Пошта»
2 - 3 дня

Гарантируем упаковку заказанных книг, которая обеспечит целостность и сохранность их товарного вида

Завантажуйте наш мобільний додаток