Виникнення, перехід та припинення суб'єктивних цивільних прав: проблеми теорії та практики

Суб’єктивне цивільне право є однією з фундаментальних категорій і базовим юридичним феноменом приватного права, інструментальна сутність якого полягає в можливості слугувати юридичним засобом для задоволення потреб і законних інтересів учасників цивільних правовідносин. Звідси слідує те, що основна цінність суб’єктивного цивільного права проявляється в його динаміці. Суб’єктивне право може бути здійснено лише в тому випадку, коли воно виникло в результаті реалізації визначеної нормами права або актами саморегулювання цивільних відносин причинно-наслідкової моделі. При цьому припинення суб’єктивного цивільного права унеможливлює досягнення відповідного результату.

Крім того, відповідний феномен є багатогранним, адже крім інструментальної природи він наділений об’єктовими властивостями, у зв’язку з чим може виступати повноцінним об’єктом цивільних правовідносин, а тому бути предметом переходу між суб’єктами цивільного права.

Незважаючи на те, що в юридичній літературі сформувалось усталене розуміння правової природи суб’єктивного цивільного права, його властивості, що визначають специфіку динамічних проявів, залишились практично недослідженими. При цьому визнання суб’єктивного цивільного права об’єктом цивільних правовідносин піднімає такі проблеми, як здатність суб’єктивного цивільного права до поділу, виділу, об’єднання тощо, а також актуалізує питання порядку здійснення відповідних операцій та їх наслідків. Крім того, в положеннях чинного цивільного законодавства України терміни «виникнення», «перехід» та «припинення» при їх вживанні відносно суб’єктивного цивільного права використовуються в певну міру варіативно і позначають в окремих випадках власне виникнення суб’єктивного цивільного права, а в інших - виникнення суб’єктивного цивільного права у певної особи, що з погляду циклу існування відповідного феномену може бути і результатом його переходу від одного суб’єкта до іншого. Ця, здавалося б на перший погляд, незначна термінологічна особливість знаходить відображення в проблемі розмежування первісних і похідних способів набуття суб’єктивних цивільних прав, яка має вже яскраво виражений прикладний характер, оскільки реалізація в умовах правової реальності відповідних причинно-наслідкових моделей пов’язується з різними юридичними наслідками. Різниця проявляється принаймні в наявності правонаступництва при реалізації похідних способів правонабуття та його відсутності при втіленні в умовах практики моделей первісного виникнення суб’єктивних цивільних прав. З цього слідує і можливість або неможливість захисту суб’єктивних цивільних прав особою, якій вони належали до реалізації відповідних причинно-наслідкових моделей.

Крім того, проблема виникнення, переходу та припинення суб’єктивних цивільних прав актуалізується в контексті тенденцій розвитку правової системи України і суспільних запитів, що впливають на їх формування. В цьому сенсі слід відмітити, що в цілому правове регулювання виникнення, переходу і припинення суб’єктивних цивільних прав пройшло досить тривалий період еволюції, в ході якої народжувались нові юридичні конструкції, вдосконалювались існуючі, відбувався поділ та об’єднання окремих юридичних порядків правовста-новлення, правопереходу та правоприпинення, а деякі з них в силу своєї неактуальності, неконкурентоспроможності, непоширеності або під впливом інших факторів виходили з правових систем. Сьогодні, взявши до рук будь-який академічний підручник з римського права, можемо побачити все різнобарв’я і різноманіття тих процесів виникнення, переходу і припинення суб’єктивних цивільних прав, що були характерні для етапу становлення приватного права і які знайшли підтримку в сучасних джерелах цивільного права або ж навпаки в силу певних обставин не відображені в положеннях чинного цивільного законодавства України.

У сучасному суспільстві можна простежити формування запиту на спрощення юридичних конструкцій, їх уніфікацію, відмову від складних процедур (у тому числі матеріально-правових). Суб’єкти гіравореалізації формують сигнал на симпліфі-кацію цивільно-правового регулювання, запровадження простих і доступних юридичних конструкцій, втілення яких в практиці правореалізації потребують мінімального набору знань та навичок. І процедури, пов’язані з виникненням, переходом та/ або припиненням суб’єктивних цивільних прав у цьому сенсі не становлять винятків.

Проте, з іншого боку, законодавець і науковці схиляються до необхідності більш глибокого і структурованого підходу до цивільно-правового регулювання суспільних відносин, що втілюється в концепції «рекодифікації» основного акту цивільного законодавства України. Переваги такого підходу для законодавця вбачаються в підвищенні ефективності правового регулювання, забезпечення досягнення мети запроваджуваних причинно-наслідкових моделей, зниження рівня ухилення учасників цивільних правовідносин від наслідків, які законодавець визначає як імперативні, тобто такі, що повинні невідворотно настати в конкретних умовах правової реальності за наявності визначених обставин. У свою чергу, науковці вбачають за необхідне втілення в нових кодифікованих актах цивільного законодавства тих надбань науки цивільного права, що демонструють явні недоліки чинного цивільного законодавства і покликані виправити їх. Крім того, в цивілістиці сформувався цілий масив ідей, втілення яких у нормативних положеннях здатне запровадити альтернативні юридичні конструкції, що відповідають вимогам сьогодення.

Очевидним є те, що цивільне право, будучи міцно пов’язаним із суспільним життям, повсякденними юридичними питаннями кожної фізичної та юридичної особи, перебуває в невпинному перманентному процесі еволюції, в ході якої, зважаючи на вимоги суспільства, в конкретних історичних умовах знаходятьвтілення конкретні юридичні ідеї, явища та процеси, які іноді виглядають непоєднуваними в силу їх полярної протилежності. Яскравим прикладом тому слугує поєднання диспозитивного та імперативного методів у цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин, що демонструє гнучкість цивільного права і його універсальний характер як регулятора суспільних відносин.

У контексті окресленого підвищення рівня ефективності цивільно-правового регулювання суспільних відносин на сучасному етапі розвитку цивільного права слід убачати в компромісному поєднанні спрощення і ускладнення, простоти і структурованості, диспозитиву та імперативу в правовому регулюванні. І в цьому сенсі слід зважати на те, що реальне й ефективне вдосконалення існуючих юридичних порядків виникнення, переходу та припинення суб’єктивних цивільних прав є неможливим без усебічного й комплексного їх аналізу, який може виявити переваги та недоліки існуючих способів спричинення відповідних юридичних наслідків, а тому сприяти окресленню вектора подальшої модернізації цивільного законодавства, визначенню елементів, які можуть бути вдосконаленими, і тих, зміна яких може призвести до негативних наслідків. Адже для того, щоб обрати ефективний спосіб вдосконалення, необхідно комплексно розуміти проблему об’єкта вдосконалення.