Задать вопрос о книге:

Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку
НОВИНКА

Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку - фото

Автор: Куц В.М., Цховребов А.О.

Издательство: Норма права

Год издания: 2020

Количество страниц: 184

ISBN: 978-617-7850-13-6

Переплет: мягкий

Язык: украинский

Вес: 0.3 кг

Формат: 145х215 мм

Тираж: 300

Аннотация

Висвітлюються дискусійні аспекти криміналізації безпосереднього втручання в діяльність із забезпечення правопорядку, аналізуються об’єктивні та суб’єктивні ознаки такого втручання; характеризуються форми кримінальної відповідальності за його вчинення і звільнення від неї, вносяться пропозиції щодо удосконалення їх законодавчої регламентації.

Видання розраховане на фахівців-криміналістів, студентів та слухачів вищих закладів освіти правничого профілю, а також усіх, хто цікавиться проблемами кримінально-правового забезпечення протидії злочинності.

Авторы

Авторы книги Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку
Куц В.М. Куц В.М. Професор, старший радник юстиції - завідувач кафедри кримінального права Національної академії прокуратури України

Предисловие

Актуальність теми. Незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку може здійснюватись як безпосередньо, так і опосередковано, шляхом вчинення інших злочинів, спрямованих на дезорганізацію правопорядку. Безпосереднє незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку було визнане в Україні злочином на початку 90-х років минулого століття: розділ VІІІ «Злочини проти правосуддя» тодішнього Кримінального кодексу Української РСР був доповнений статтею 189-3 «Втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки» (Указ ПВР УРСР № 647-12 від 18.01.91 р.) [68]. Вказана стаття неодноразово зазнавала змін. У КК України 2001 року її було збережено, але під іншою назвою: «Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу» (ст. 343) та розміщено в розділі ХV Особливої частини, що сьогодні має назву «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів». Ця стаття також періодично модифікується. Так, у 2010 році її назву та текст було доповнено вказівкою на працівника дер- жавної виконавчої служби, з метою його визнання можливим потерпілим від цього злочину, а в 2014 році – вказівкою на приватного виконавця з такою ж метою. Певні зміни було внесено до цієї статті у 2016 та 2018 роках. Зокрема, до її тексту вклю- чено вказівку на судового експерта.

Крім зазначеної статті, ознаки втручання в діяльність із забезпечення правопорядку відображено і в деяких інших положеннях чинного КК України, але в них ідеться про опосередковане втручання, тобто злочинний вплив спочатку на інші цінності (життя, здоров’я, власність тощо), а вже через них – власне на забезпечення правопорядку. Таке втручання є похідним наслідком вчинення більш небезпечних діянь. Особливо яскраво спе- цифіка опосередкованого втручання проявляється при вчиненні посягання на життя осіб, названих у ст. 348 КК України. Вказане дає підстави для висновку про існування злочинного втручання в діяльність із забезпечення правопорядку у вузькому, власному його розумінні (статті 343 КК України) і в широкому його сенсі.

Кримінальній відповідальності за втручання в діяльність із забезпечення правопорядку в широкому його значенні присвячено кандидатську дисертацію Є. М. Блажівського та його відповідну монографію [17]. Через це, а також деякі інші обставини, предметом нашої уваги обрано кримінальну відповідальність за втручання в таку діяльність у вузькому, влас- ному його сенсі, тобто як злочин, переважно передбачений ст. 343 КК України.

Зазначене вище, а також надмірна «динаміка» кримінально- правових норми, закріпленої у ст. 343 КК України, свідчать про складність явища, до криміналізації якого вдався вітчизняний законодавець. У свою чергу, це демонструє відсутність усталеного офіційного уявлення щодо сутності та змісту втручання у вказану діяльність, а, відповідно, й щодо меж кримінальної відповідальності за його вчинення. До того ж, родовим об’єктом групи злочинів, до якої включається таке втручання, про що свідчить назва розділу ХV Особливої частини КК України, визнається авторитет органів публічної влади (державна та самоврядна), що викликає обґрунтовані сумніви стосовно своєї правильності. З огляду на вказані вище обставини, а також у зв’язку з наявністю достатнього рівня суспільної небезпечності такого втручання, цілком обґрунтованим і зрозумілим, на відміну від багатьох законодавчих рішень, сприймалось би встановлення у статтях цього розділу КК України відповідальності за незаконне втручання у правомірну діяльність зазначених органів. Натомість, існує відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу та за психічне чи фізичне насильство щодо такого працівника, пов’язане з виконанням ним службових обов’язків, при тому, що сутність та зміст такого органу, як і явища «правоохоронна» не знаходять однозначного розуміння у фаховому середовищі. Отже, замість точного визначення сутності об’єкта, що зазнає деструктивного впливу в результаті вказаного втручання, у законодавстві йдеться про невизначені явища «авторитет» та «правоохоронна діяльність». Незважаючи на законодавче намагання визначити сутність такої діяльності через перелік так званих правоохоронних органів у відомому Законі «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року, зміст цього явища так і залишився загадкою для експертного середовища. Мабуть через це, Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р. № 1401-VIII [25] до тексту Основного закону включено поняття «органи правопорядку» (п. 2 ч. 1 ст. 131-1). Це означає, що в галузевому законодавстві також поступово відбудеться перехід від абстрактної «правоохорони» до більш конкретного «забезпечення правопорядку». Зокрема, в КК України це має знайти своє відображення у встановленні кримінальної відповідальності за незаконне втручання не в невизначену діяльність працівника правоохо- ронного органу, а в конкретну діяльність відповідних органів влади із забезпечення правопорядку та протидії злочинності.

На шляху практичної реалізації цієї ідеї постає декілька перешкод. Найбільш суттєвою з них є уявна невідповідність запропонованого нами варіанту вирішення цього питання традиційному підходу до систематизації кримінально-правових заборон в залежності від об’єкта кримінально правової охорони. Такого об’єкта як діяльність із забезпечення правопорядку справді не існує у вітчизняному кримінальному праві. Але його слід започаткувати задля забезпечення гармонії національного кримінального законодавства з Конституцією України. Натомість існування авторитету органів публічної влади, що ніби страждає від незаконного втручання в правоохоронну діяльність, в сучасній Україні дійсно викликає сумніви. На риторичне запитання, що є більш реальним – діяльність органів влади із забезпечення правопорядку чи їх авторитет, відповідь очевидна.

За своєю конституційно-правовою природою діяльність із забезпечення правопорядку є сферою функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також органів самоврядування (самоврядна влада). Традиційно вітчизняний законодавець унормовує кримінально-правову охорону правомірної діяльності з забезпечення правопорядку лише органів виконавчої та судової гілок влади. Про це свідчить наявність в Особливій частині КК України розділів ХV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого само- врядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів» і ХVІІІ «Злочини проти правосуддя». При цьому, до кінця не з’ясованими залишаються декілька суттєвих питань, що потребують свого вирішення у цьому дослідженні: перше – невідповідність назви розділу ХV Особливої частини КК України його змістові; друге – відмова від законодавчого визнання державної виконав- чої служби правоохоронним органом, а приватних виконавців – особами, які надають відповідні публічні послуги; третє – щодо місця прокуратури як найбільш активної державної інституції з протидії злочинності в системі органів державної влади та, відповідно, місця кримінально-правових заборон на втручання в її діяльність у структурі Особливої частини КК України.

Питанням кримінальної відповідальності за втручання в діяльність правоохоронних органів приділяється певна увага в теорії кримінального права. Окрім науково-практичних коментарів до ст. 343 КК України та відповідних положень у навчально-методичних виданнях, за період дії КК України 2001 року на вказану тему здійснено низку теоретичних публікацій Є. Блажівським, Г. Болдарєм, В. Возьним, І. Давидовичем, І. Заляловою, О. Квашею, Н. Ніколаєнком, В. Осадчим, І. Чубом та іншими дослідниками. Основні положення тематики відображено в докторській дисертації В. Осадчого та декількох кандидатських дисертаціях (Є. Блажівський, І. Залялова, І. Давидович, І. Чуб). Але, крім вказаних вище, залишається низка невирішених проблемних аспектів зазначеної теми, зокрема щодо соціальної зумовленості криміналізації втручання в діяльність із забезпечення правопорядку, визначення об’єкта та предмета цього злочину, співвідношення між злочинним діянням та спо- собом його вчинення в структурі об’єктивної сторони злочину, виду умислу як ознаки суб’єктивної сторони цього злочину, його кваліфікуючих ознак, форм та видів кримінальної відповідальності за його вчинення тощо. Окремої уваги заслуговують, також, з’ясування можливості визнання некваліфікованого втручання в таку діяльність кримінальним проступком, якщо буде вирішене питання про запровадження останнього до пра- вової системи України, та майже повна відсутність обвинувальних вироків, за якими засудження здійснювалось лише за ст. 343 КК України. У більшості з них фігурує сукупність злочинів, передбачених ст. 343 та ст. 345 КК України, що також потребує теоретичного осмислення.

Метою дослідження є з’ясування кримінально-правової природи, сутності, змісту, підстав і умов настання та форм кримінальної відповідальність за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку та формулювання на цій основі обґрунтованих пропозицій з удосконалення засобів кримінально-правового реагування на зазначене кримінальне правопорушення.

Для досягнення визначеної мети поставлені наступні завдання:
– з’ясувати сутність та зміст кримінальної відповідальності як форми кримінально-правового реагування на вчинення злочину;
– визначити методологію й методику дослідження кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність працівника правоохоронного органу та порядок викладу його результатів;
– вивчити судову практику застосування ст. 343 КК України;
– встановити соціальну зумовленість криміналізації безпосереднього втручання в діяльність із забезпечення правопорядку;
– здійснити кримінально-правову характеристику об’єктивних та суб’єктивних ознак діяння, що містить склад злочину, передбаченого статтею 343 КК України, як матеріально-правової підстави кримінальної відповідальності за його вчинення, а також обґрунтувати на цій основі відповідні пропозиції, спрямовані на уточнення їх розуміння;
– дослідити передбачені чинним законодавством форми кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, а також звільнення від неї;
– сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку та запровадження інших засобів реагування на його вчинення.

Об’єктом дослідження є кримінальна відповідальність як засіб правового реагування на вчинення кримінальних право-порушень, а предметом – кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку. Назву монографії, для зручності, сформульовано дещо скорочено, в порівнянні з визначенням предмета дослідження, що не порушує вимоги фіксації в ній ознак цього предмета, адже основні з них знайшли своє місце у її назві. При цьому термін «безпосереднє», у відповідних відмінках, задля лаконічності не завжди вживається у тексті роботи. Натомість, у назвах її розділів він фігурує.

Дослідження, результати якого відображено в пропонований монографії, здійснено на засадах матеріалістичної методології, що передбачає первинність матеріального та його відображення в свідомісно-вольовій і емоційній сферах психіки. В його основу покладено засади сучасної філософії загальнолюдських цінностей. Зазначеним обумовлюється використання у ході його здійснення діалектико-аксіологічного підходу, що передбачає застосування відповідних методів пізнання дійсності. Також до арсеналу методики дослідження включались і деякі пізнавальні прийоми, зокрема, абстрагування, ідеалізація та узагальнення.

Системно-функціональний підхід виступив суттєвим доповненням попереднього підходу, що дозволило всебічно розглянути явище кримінальної відповідальності за вказаний злочин та відповідну кримінально-правову норму, визначити наявні проблемні аспекти кримінально-правового регулювання такої відповідальності та сформулювати пропозиції, спрямовані на його вдосконалення. В межах цього підходу при дослідженні форм кримінальної відповідальності (розділи 1 та 3) використовувавсь метод класифікації. Герменевтичний метод переважно використовувавсь при тлумаченні кримінально правових норм, а також доктринальних позицій щодо підстави кримінальної відповідальності за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (розділ 2). Використання методу анкетування допомогло визначити ставлення працівників поліції, органів прокуратури, суддів, адвокатів та науковців до досліджуваної проблематики (розділи 2 та 3). Метод моделювання було застосовано при побудові відповідних кримінально-правових конструкцій, зокрема проектів норм про відповідальності за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (розділи 2 та 3).

Емпіричну базу дослідження становлять: а) результати анкетування фахівців: 92 поліцейських; 164 прокурорів; 78 суддів, 43 адвокатів та 38 науковців-криміналістів; б) результати анкетування представників нефахового середовища: 114 студентів неправничих навчальних закладів та 56 пенсіонерів за віком;в) 14 обвинувальних вироків, постановлених судами України, за якими застосовувалась ст. 343 КК України (суцільна вибірка за 2012–2016 роки); г) статистичні звіти про стан здійснення правосуддя в Україні (2012–2018 роки).

В результаті проведеного дослідження обґрунтовано низку теоретичних висновків, сформульованих у заключній частині монографії.

Основним практичним висновком проведеного дослідження є гіпотеза щодо доцільності збереження кримінальної відповідальності за незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку лише за наявності силового або корупційного впливу на представника відповідної інституції. При цьому перший випадок заслуговує виокремлення у самостійний злочин, який можливо було б сформулювати шляхом об’єднання кримінально-правових норм, передбачених статтями 343 та 345 КК України в одну, перетворивши обставини, визначені у другій з них (психічне та фізичне насильство) на кваліфікуючі ознаки втручання в діяльність із забезпечення правопорядку.

Щодо випадків корупційного впливу на працівника органу забезпечення правопорядку, з огляду на наявність оновленої системи правового забезпечення протидії корупції, порушувати яку змінами законодавства небажано, протидіяти такому явищу слід шляхом застосування інституту сукупності кримінальних правопорушень.

Структура роботи зумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Автори висловлюють щиру подяку докторам юридичних наук Шаблистому В. В. та Осадчому В. І. за зауваження та цінні поради, висловлені у ході рецензування роботи. 

Отзывы

Отзывы к книге Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку

Висвітлюються дискусійні аспекти криміналізації безпосереднього втручання в діяльність із забезпечення правопорядку, аналізуються об’єктивні та суб’єктивні ознаки такого втручання; характеризуються форми кримінальної відповідальності за його вчинення і звільнення від неї, вносяться пропозиції щодо удосконалення їх законодавчої регламентації.

Видання розраховане на фахівців-криміналістів, студентів та слухачів вищих закладів освіти правничого профілю, а також усіх, хто цікавиться проблемами кримінально-правового забезпечення протидії злочинності.

Авторы книги Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку
Куц В.М. Куц В.М. Професор, старший радник юстиції - завідувач кафедри кримінального права Національної академії прокуратури України

Актуальність теми. Незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку може здійснюватись як безпосередньо, так і опосередковано, шляхом вчинення інших злочинів, спрямованих на дезорганізацію правопорядку. Безпосереднє незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку було визнане в Україні злочином на початку 90-х років минулого століття: розділ VІІІ «Злочини проти правосуддя» тодішнього Кримінального кодексу Української РСР був доповнений статтею 189-3 «Втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки» (Указ ПВР УРСР № 647-12 від 18.01.91 р.) [68]. Вказана стаття неодноразово зазнавала змін. У КК України 2001 року її було збережено, але під іншою назвою: «Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу» (ст. 343) та розміщено в розділі ХV Особливої частини, що сьогодні має назву «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів». Ця стаття також періодично модифікується. Так, у 2010 році її назву та текст було доповнено вказівкою на працівника дер- жавної виконавчої служби, з метою його визнання можливим потерпілим від цього злочину, а в 2014 році – вказівкою на приватного виконавця з такою ж метою. Певні зміни було внесено до цієї статті у 2016 та 2018 роках. Зокрема, до її тексту вклю- чено вказівку на судового експерта.

Крім зазначеної статті, ознаки втручання в діяльність із забезпечення правопорядку відображено і в деяких інших положеннях чинного КК України, але в них ідеться про опосередковане втручання, тобто злочинний вплив спочатку на інші цінності (життя, здоров’я, власність тощо), а вже через них – власне на забезпечення правопорядку. Таке втручання є похідним наслідком вчинення більш небезпечних діянь. Особливо яскраво спе- цифіка опосередкованого втручання проявляється при вчиненні посягання на життя осіб, названих у ст. 348 КК України. Вказане дає підстави для висновку про існування злочинного втручання в діяльність із забезпечення правопорядку у вузькому, власному його розумінні (статті 343 КК України) і в широкому його сенсі.

Кримінальній відповідальності за втручання в діяльність із забезпечення правопорядку в широкому його значенні присвячено кандидатську дисертацію Є. М. Блажівського та його відповідну монографію [17]. Через це, а також деякі інші обставини, предметом нашої уваги обрано кримінальну відповідальність за втручання в таку діяльність у вузькому, влас- ному його сенсі, тобто як злочин, переважно передбачений ст. 343 КК України.

Зазначене вище, а також надмірна «динаміка» кримінально- правових норми, закріпленої у ст. 343 КК України, свідчать про складність явища, до криміналізації якого вдався вітчизняний законодавець. У свою чергу, це демонструє відсутність усталеного офіційного уявлення щодо сутності та змісту втручання у вказану діяльність, а, відповідно, й щодо меж кримінальної відповідальності за його вчинення. До того ж, родовим об’єктом групи злочинів, до якої включається таке втручання, про що свідчить назва розділу ХV Особливої частини КК України, визнається авторитет органів публічної влади (державна та самоврядна), що викликає обґрунтовані сумніви стосовно своєї правильності. З огляду на вказані вище обставини, а також у зв’язку з наявністю достатнього рівня суспільної небезпечності такого втручання, цілком обґрунтованим і зрозумілим, на відміну від багатьох законодавчих рішень, сприймалось би встановлення у статтях цього розділу КК України відповідальності за незаконне втручання у правомірну діяльність зазначених органів. Натомість, існує відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу та за психічне чи фізичне насильство щодо такого працівника, пов’язане з виконанням ним службових обов’язків, при тому, що сутність та зміст такого органу, як і явища «правоохоронна» не знаходять однозначного розуміння у фаховому середовищі. Отже, замість точного визначення сутності об’єкта, що зазнає деструктивного впливу в результаті вказаного втручання, у законодавстві йдеться про невизначені явища «авторитет» та «правоохоронна діяльність». Незважаючи на законодавче намагання визначити сутність такої діяльності через перелік так званих правоохоронних органів у відомому Законі «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року, зміст цього явища так і залишився загадкою для експертного середовища. Мабуть через це, Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р. № 1401-VIII [25] до тексту Основного закону включено поняття «органи правопорядку» (п. 2 ч. 1 ст. 131-1). Це означає, що в галузевому законодавстві також поступово відбудеться перехід від абстрактної «правоохорони» до більш конкретного «забезпечення правопорядку». Зокрема, в КК України це має знайти своє відображення у встановленні кримінальної відповідальності за незаконне втручання не в невизначену діяльність працівника правоохо- ронного органу, а в конкретну діяльність відповідних органів влади із забезпечення правопорядку та протидії злочинності.

На шляху практичної реалізації цієї ідеї постає декілька перешкод. Найбільш суттєвою з них є уявна невідповідність запропонованого нами варіанту вирішення цього питання традиційному підходу до систематизації кримінально-правових заборон в залежності від об’єкта кримінально правової охорони. Такого об’єкта як діяльність із забезпечення правопорядку справді не існує у вітчизняному кримінальному праві. Але його слід започаткувати задля забезпечення гармонії національного кримінального законодавства з Конституцією України. Натомість існування авторитету органів публічної влади, що ніби страждає від незаконного втручання в правоохоронну діяльність, в сучасній Україні дійсно викликає сумніви. На риторичне запитання, що є більш реальним – діяльність органів влади із забезпечення правопорядку чи їх авторитет, відповідь очевидна.

За своєю конституційно-правовою природою діяльність із забезпечення правопорядку є сферою функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також органів самоврядування (самоврядна влада). Традиційно вітчизняний законодавець унормовує кримінально-правову охорону правомірної діяльності з забезпечення правопорядку лише органів виконавчої та судової гілок влади. Про це свідчить наявність в Особливій частині КК України розділів ХV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого само- врядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів» і ХVІІІ «Злочини проти правосуддя». При цьому, до кінця не з’ясованими залишаються декілька суттєвих питань, що потребують свого вирішення у цьому дослідженні: перше – невідповідність назви розділу ХV Особливої частини КК України його змістові; друге – відмова від законодавчого визнання державної виконав- чої служби правоохоронним органом, а приватних виконавців – особами, які надають відповідні публічні послуги; третє – щодо місця прокуратури як найбільш активної державної інституції з протидії злочинності в системі органів державної влади та, відповідно, місця кримінально-правових заборон на втручання в її діяльність у структурі Особливої частини КК України.

Питанням кримінальної відповідальності за втручання в діяльність правоохоронних органів приділяється певна увага в теорії кримінального права. Окрім науково-практичних коментарів до ст. 343 КК України та відповідних положень у навчально-методичних виданнях, за період дії КК України 2001 року на вказану тему здійснено низку теоретичних публікацій Є. Блажівським, Г. Болдарєм, В. Возьним, І. Давидовичем, І. Заляловою, О. Квашею, Н. Ніколаєнком, В. Осадчим, І. Чубом та іншими дослідниками. Основні положення тематики відображено в докторській дисертації В. Осадчого та декількох кандидатських дисертаціях (Є. Блажівський, І. Залялова, І. Давидович, І. Чуб). Але, крім вказаних вище, залишається низка невирішених проблемних аспектів зазначеної теми, зокрема щодо соціальної зумовленості криміналізації втручання в діяльність із забезпечення правопорядку, визначення об’єкта та предмета цього злочину, співвідношення між злочинним діянням та спо- собом його вчинення в структурі об’єктивної сторони злочину, виду умислу як ознаки суб’єктивної сторони цього злочину, його кваліфікуючих ознак, форм та видів кримінальної відповідальності за його вчинення тощо. Окремої уваги заслуговують, також, з’ясування можливості визнання некваліфікованого втручання в таку діяльність кримінальним проступком, якщо буде вирішене питання про запровадження останнього до пра- вової системи України, та майже повна відсутність обвинувальних вироків, за якими засудження здійснювалось лише за ст. 343 КК України. У більшості з них фігурує сукупність злочинів, передбачених ст. 343 та ст. 345 КК України, що також потребує теоретичного осмислення.

Метою дослідження є з’ясування кримінально-правової природи, сутності, змісту, підстав і умов настання та форм кримінальної відповідальність за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку та формулювання на цій основі обґрунтованих пропозицій з удосконалення засобів кримінально-правового реагування на зазначене кримінальне правопорушення.

Для досягнення визначеної мети поставлені наступні завдання:
– з’ясувати сутність та зміст кримінальної відповідальності як форми кримінально-правового реагування на вчинення злочину;
– визначити методологію й методику дослідження кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність працівника правоохоронного органу та порядок викладу його результатів;
– вивчити судову практику застосування ст. 343 КК України;
– встановити соціальну зумовленість криміналізації безпосереднього втручання в діяльність із забезпечення правопорядку;
– здійснити кримінально-правову характеристику об’єктивних та суб’єктивних ознак діяння, що містить склад злочину, передбаченого статтею 343 КК України, як матеріально-правової підстави кримінальної відповідальності за його вчинення, а також обґрунтувати на цій основі відповідні пропозиції, спрямовані на уточнення їх розуміння;
– дослідити передбачені чинним законодавством форми кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, а також звільнення від неї;
– сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінальної відповідальності за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку та запровадження інших засобів реагування на його вчинення.

Об’єктом дослідження є кримінальна відповідальність як засіб правового реагування на вчинення кримінальних право-порушень, а предметом – кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання в діяльність із забезпечення правопорядку. Назву монографії, для зручності, сформульовано дещо скорочено, в порівнянні з визначенням предмета дослідження, що не порушує вимоги фіксації в ній ознак цього предмета, адже основні з них знайшли своє місце у її назві. При цьому термін «безпосереднє», у відповідних відмінках, задля лаконічності не завжди вживається у тексті роботи. Натомість, у назвах її розділів він фігурує.

Дослідження, результати якого відображено в пропонований монографії, здійснено на засадах матеріалістичної методології, що передбачає первинність матеріального та його відображення в свідомісно-вольовій і емоційній сферах психіки. В його основу покладено засади сучасної філософії загальнолюдських цінностей. Зазначеним обумовлюється використання у ході його здійснення діалектико-аксіологічного підходу, що передбачає застосування відповідних методів пізнання дійсності. Також до арсеналу методики дослідження включались і деякі пізнавальні прийоми, зокрема, абстрагування, ідеалізація та узагальнення.

Системно-функціональний підхід виступив суттєвим доповненням попереднього підходу, що дозволило всебічно розглянути явище кримінальної відповідальності за вказаний злочин та відповідну кримінально-правову норму, визначити наявні проблемні аспекти кримінально-правового регулювання такої відповідальності та сформулювати пропозиції, спрямовані на його вдосконалення. В межах цього підходу при дослідженні форм кримінальної відповідальності (розділи 1 та 3) використовувавсь метод класифікації. Герменевтичний метод переважно використовувавсь при тлумаченні кримінально правових норм, а також доктринальних позицій щодо підстави кримінальної відповідальності за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (розділ 2). Використання методу анкетування допомогло визначити ставлення працівників поліції, органів прокуратури, суддів, адвокатів та науковців до досліджуваної проблематики (розділи 2 та 3). Метод моделювання було застосовано при побудові відповідних кримінально-правових конструкцій, зокрема проектів норм про відповідальності за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (розділи 2 та 3).

Емпіричну базу дослідження становлять: а) результати анкетування фахівців: 92 поліцейських; 164 прокурорів; 78 суддів, 43 адвокатів та 38 науковців-криміналістів; б) результати анкетування представників нефахового середовища: 114 студентів неправничих навчальних закладів та 56 пенсіонерів за віком;в) 14 обвинувальних вироків, постановлених судами України, за якими застосовувалась ст. 343 КК України (суцільна вибірка за 2012–2016 роки); г) статистичні звіти про стан здійснення правосуддя в Україні (2012–2018 роки).

В результаті проведеного дослідження обґрунтовано низку теоретичних висновків, сформульованих у заключній частині монографії.

Основним практичним висновком проведеного дослідження є гіпотеза щодо доцільності збереження кримінальної відповідальності за незаконне втручання в діяльність із забезпечення правопорядку лише за наявності силового або корупційного впливу на представника відповідної інституції. При цьому перший випадок заслуговує виокремлення у самостійний злочин, який можливо було б сформулювати шляхом об’єднання кримінально-правових норм, передбачених статтями 343 та 345 КК України в одну, перетворивши обставини, визначені у другій з них (психічне та фізичне насильство) на кваліфікуючі ознаки втручання в діяльність із забезпечення правопорядку.

Щодо випадків корупційного впливу на працівника органу забезпечення правопорядку, з огляду на наявність оновленої системи правового забезпечення протидії корупції, порушувати яку змінами законодавства небажано, протидіяти такому явищу слід шляхом застосування інституту сукупності кримінальних правопорушень.

Структура роботи зумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Автори висловлюють щиру подяку докторам юридичних наук Шаблистому В. В. та Осадчому В. І. за зауваження та цінні поради, висловлені у ході рецензування роботи. 

Отзывы к книге Кримінальна відповідальність за безпосереднє втручання у забезпечення правопорядку
Сообщить о снижении цены

Сообщить о снижении цены

Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Задать вопрос

Информация о доставке

г. Киев, ул. Большая Васильковская, 74, 2 этаж, оф. 7

Олимпийская

Перед тем, как приехать в офис, пожалуйста оформите заказ и дождитесь подтверждения менеджера.

«Нова Пошта»
2 - 3 дня

Гарантируем упаковку заказанных книг, которая обеспечит целостность и сохранность их товарного вида

Курьер «Нова Пошта»
2 - 3 дня

Гарантируем упаковку заказанных книг, которая обеспечит целостность и сохранность их товарного вида

с этим товаром также покупают

просмотренные товары

Завантажуйте наш мобільний додаток