Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
НОВИНКА

Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Автор: Калініченко Ю.В.,

Издательство: Право

Год издания: 2018

Количество страниц: 256

ISBN: 978-966-937-457-8

Переплет: мягкий

Язык: украинский

Вес: 0.5 кг

Тираж: 100

Аннотация

Монографія присвячена проблемі кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. На підставі вивчення спеціальної літератури, чинного законодавства та матеріалів судової практики розглядається генеза встановлення кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, здійснюється науково-правовий аналіз об’єкта та предмета злочину, ознак об’єктивної та суб’єктивної сторін, суб’єкта злочину. 

Розглядаються об’єктивні та суб’єктивні обставини, що обтяжують відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, та проблеми покарання за нього. Формулюються пропозиції щодо внесення змін та доповнень до ст. 383 КК України з метою її вдосконалення та підвищення ефективності практики її застосування.

Для науковців, викладачів вищої школи, аспірантів, студентів юридичних закладів вищої освіти та факультетів, працівників судових і правоохоронних органів, а також широкого загалу читачів.

Авторы

Авторы книги Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
Калініченко Ю.В.

Калініченко Ю.В.

Кандидат юридичних наук за спеціальністю «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»

В органах прокуратури працює з 2006 р. Обіймала посади: помічника прокурора Дарницького району міста Києва, прокурора та старшого прокурора відділу захисту конституційних прав і свобод громадян прокуратури міста Києва, старшого прокурора відділу захисту конституційних прав і свобод громадян Генеральної прокуратури України, старшого прокурора та заступника начальника відділу аналітичного забезпечення діяльності керівництва Генераль¬ної прокуратури України. 

Тепер обіймає посаду заступника начальника управління аналітичного забезпечення діяльності Генерального прокурора та перевірок стану організації прокурорської роботи - начальника відділу аналітичної роботи Генеральної прокуратури України. Має класний чин старшого радника юстиції.

Предисловие

Подальший курс України на формування дійсно правової, демократичної, соціальної європейської держави вимагає приділення належної уваги розробці комплексу ефективних заходів із запобігання злочинності, в тому числі злочинам, що вчиняються у сфері правосуддя, одним з яких є завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Незважаючи на те, що проблема так званих завідомо неправдивих доносів, здавалося б, лежить здебільшого у площині моральності, не можна применшувати суспільну небезпечність таких посягань, а отже, й необхідність кримінально-правової протидії їм. Дійсно, вчиняючи подібні діяння, особа насамперед виявляє вади формування морально-психологічної сфери особистості, адже в основі такої поведінки, як правило, лежать корисливі чи інші низькі спонукання. До того ж у такий спосіб заявник демонструє зневажливе ставлення до основ побудови громадянського суспільства, заснованого на взаємній довірі між людьми, а нерідко – й до таких важливих соціальних цінностей, як людська честь та гідність (у разі якщо йдеться про завідомо неправдиве обвинувачення іншої особи у вчиненні злочину). Проте не менш вагомими є й правові наслідки подібного роду посягань, серед яких насамперед відволікання органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю, від виконання ними функцій щодо розкриття дійсно вчинених злочинів (у тому числі тяжких та особливо тяжких), їх повного й об’єктивного розслідування та розгляду. А це, у свою чергу, підриває суспільний спокій, віру населення у здатність забезпечення органами правосуддя дієвого захисту прав, свобод і законних інтересів людини, суспільства і держави, а отже, створює атмосферу недовіри до них, особливо якщо з якихось причин ці органи не спрацювали належним чином, що призвело до необгрунтованого засудження невинних осіб чи, навпаки, незасудження винуватих за такими неправдивими повідомленнями про вчинення злочину.

Цілком закономірно, що за таких умов ставляться під загрозу порушення принципів законності та справедливості, а серед широкого громадського загалу укорінюється впевненість у тому, що сплачені ними як податки кошти нераціонально використовуються на боротьбу з неіснуючими злочинами. Вбачається, що за наведених обставин навряд чи сьогодні слід ставити під сумнів суспільну небезпечність такого діяння, як завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, та необхідність боротьби з ним саме заходами кримінально-правового характеру, тим більше що протягом останніх років цей злочин стабільно посідає шосте місце серед усіх злочинів проти правосуддя.

Отже, враховуючи важливість для функціонування правової системи держави суспільних відносин, на які посягає злочин, передбачений ст. 383 КК, достатню поширеність випадків завідомо неправдивих повідомлень про вчинення злочинів та виходячи з того, що після прийняття КК України 2001 р. належної уваги дослідженню питання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину у вітчизняній науці кримінального права не приділялося, а практичне застосування ст. 383 КК викликає чимало труднощів, що пов’язані з недосконалістю кримінально-правових положень та відсутністю одноманітності у тлумаченні окремих ознак цього злочину, монографія, підготовлена Ю. В. Калініченко на основі її кандидатської дисертації, є актуальною як для науки кримінального права, так і для подальшого вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування, адже у ній висвітлено не лише теоретичні, а й практичні проблеми кримінальної відповідальності та покарання за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. У роботі розглянуто стан наукової розробки проблеми кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, наведено історію встановлення кримінальної відповідальності за це діяння.

Велику увагу приділено аналізу елементів складу злочину, передбаченого ст. 383 КК України (об’єкту, об’єктивній стороні, суб’єктивній стороні та суб’єкту), розглянуто обставини, що обтяжують відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, а також проблеми, пов’язані з покаранням за цей злочин. На підставі дослідження сформульовано пропозиції щодо внесення змін до ст. 383 КК України з метою вдосконалення її тексту та висловлено рекомендації щодо підвищення ефективності застосування норми закону про кримінальну відповідальність, що викладена в цій статті.

Чимало питань, які підіймаються у роботі, вирізняються складністю та ще не мають свого однозначного розв’язання ані на теоретичному, ані на правозастосовному рівнях. Звісно, що окремі проблеми, яких торкається автор монографії, викликають жваві дискусії у наукових колах. І це цілком зрозуміло, адже диспозиція норми ст. 383 КК виписана більш ніж лаконічно, що створює велике поле для роздумів, пов’язаних із сприйняттям інформації, яка потребує або буквального, або розширювального тлумачення тексту закону. Так, не припиняються суперечки серед науковців із приводу того, чи доцільно зберігати кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину невеликої тяжкості і чи не доречніше було б перевести у майбутньому це діяння у розряд кримінальних проступків; чи повинні охоплюватися складом злочину, передбаченого ст. 383 КК, так звані анонімні доноси; чи доцільною є кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених статтями 383 та 384 КК, у випадках, коли особа продовжує надавати неправдиві показання на допитах вже як свідок чи потерпілий на підтвердження раніше зробленого нею неправдивого повідомлення, тощо.

Достатньо складним і не вирішеним до сьогодні залишається питання відповідальності за самообмову, адже, дійсно, в непоодиноких випадках можна констатувати малозначність діяння, коли самообмова робиться з метою просто ввести в оману органи досудового розслідування, прокуратури та суду. Проте нерідко у такий спосіб особа за винагороду бере на себе провину за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів іншими особами, що суттєво підвищує суспільну небезпечність такої самообмови.

Крім того, достатньо актуальним наразі є питання щодо передбачення в законі спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, зокрема, формулювання його підстав та умов. Під час підготовки монографії Ю. В. Калініченко опрацювала достатньо потужну нормативну та літературну базу, що дозволило їй віднайти обґрунтовані відповіді на більшість проблемних питань із порушеної тематики. У роботі викладено чимало власних наукових здобутків молодого вченого, які відбивають наукову новизну проведеного дослідження, та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення норми, передбаченої ст. 383 КК, та практики її застосування. Так, цікавим є підхід автора до визначення форм діяння у складі досліджуваного злочину, а саме «чистої» дії (коли має місце повідомлення повністю неправдивої інформації), та дії, яка супроводжується окремими елементами бездіяльності (якщо повідомляється частково неправдива інформація). Викликає інтерес із точки зору наукової новизни й окреслене в монографії питання посереднього виконання, за якого завідомо неправдиве повідомлення робиться не одразу до належного адресата, а передається службовій особі, яка за своєю посадою повинна передати отриману інформацію до правоохоронних органів, та обґрунтування автором доцільності кваліфікації таких випадків, як замах на аналізований злочин. Наукову новизну також становлять: авторське бачення набору спеціальних ознак предмета досліджуваного злочину (неправдивість, конкретність та фіксованість); наведені автором аргументи на користь доцільності подальшої диференціації кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину шляхом розширення переліку закріплених у ст. 383 КК обставин, що обтяжують відповідальність за цей злочин, та ін. Заслуговує на схвалення й звернення автора до проблеми помилки та її відмежування від повідомлення завідомо неправдивої інформації про злочин. 

Не можна не відзначити й практичну спрямованість проведеного Ю. В. Калініченко дослідження, адже монографія містить чимало рекомендацій щодо практичного застосування ст. 383 КК, зокрема, щодо відмежування від суміжних злочинів, кваліфікації випадків, коли завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину робиться особою, що набула певного процесуального статусу, наприклад, підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), який використовує його як спосіб захисту від обвинувачення, або ж свідка чи потерпілого у кримінальному провадженні тощо.

Позитивним моментом роботи є й те, що автор ширше поглянула на означену проблему, приділивши увагу й таким складовим кримінально-правової характеристики злочину, як особа злочинця, мотив та мета завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину.

Загалом, оцінюючи роботу Ю. В. Калініченко над монографією, треба зазначити, що вона працювала над зазначеною темою дослідження починаючи з 2009 року, будучи при цьому практичним працівником, професійний досвід якого став їй у пригоді під час наукової праці, адже чимало викладених у роботі висновків, які неоднозначно сприймаються науковою спільнотою, ґрунтуються саме на результатах узагальнення матеріалів судової практики. На цій підставі можна вважати, що підготовлена Ю. В. Калініченко монографія становитиме інтерес не лише для правознавців, а й для широкого громадського загалу.

Праця може бути корисною, наприклад, у процесі підготовки фахівців у галузі права, студентів, у науковій діяльності здобувачів ступеня доктора філософії та доктора наук, під час подальшого вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину та практики його застосування.

Сподіваюся, робота отримає належну оцінку з боку спеціалістів і широкого кола читачів. В. І. Борисов, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України

Отзывы

Отзывы к книге Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Монографія присвячена проблемі кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. На підставі вивчення спеціальної літератури, чинного законодавства та матеріалів судової практики розглядається генеза встановлення кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, здійснюється науково-правовий аналіз об’єкта та предмета злочину, ознак об’єктивної та суб’єктивної сторін, суб’єкта злочину. 

Розглядаються об’єктивні та суб’єктивні обставини, що обтяжують відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, та проблеми покарання за нього. Формулюються пропозиції щодо внесення змін та доповнень до ст. 383 КК України з метою її вдосконалення та підвищення ефективності практики її застосування.

Для науковців, викладачів вищої школи, аспірантів, студентів юридичних закладів вищої освіти та факультетів, працівників судових і правоохоронних органів, а також широкого загалу читачів.

Авторы книги Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
Калініченко Ю.В.

Калініченко Ю.В.

Кандидат юридичних наук за спеціальністю «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»

В органах прокуратури працює з 2006 р. Обіймала посади: помічника прокурора Дарницького району міста Києва, прокурора та старшого прокурора відділу захисту конституційних прав і свобод громадян прокуратури міста Києва, старшого прокурора відділу захисту конституційних прав і свобод громадян Генеральної прокуратури України, старшого прокурора та заступника начальника відділу аналітичного забезпечення діяльності керівництва Генераль¬ної прокуратури України. 

Тепер обіймає посаду заступника начальника управління аналітичного забезпечення діяльності Генерального прокурора та перевірок стану організації прокурорської роботи - начальника відділу аналітичної роботи Генеральної прокуратури України. Має класний чин старшого радника юстиції.

Подальший курс України на формування дійсно правової, демократичної, соціальної європейської держави вимагає приділення належної уваги розробці комплексу ефективних заходів із запобігання злочинності, в тому числі злочинам, що вчиняються у сфері правосуддя, одним з яких є завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Незважаючи на те, що проблема так званих завідомо неправдивих доносів, здавалося б, лежить здебільшого у площині моральності, не можна применшувати суспільну небезпечність таких посягань, а отже, й необхідність кримінально-правової протидії їм. Дійсно, вчиняючи подібні діяння, особа насамперед виявляє вади формування морально-психологічної сфери особистості, адже в основі такої поведінки, як правило, лежать корисливі чи інші низькі спонукання. До того ж у такий спосіб заявник демонструє зневажливе ставлення до основ побудови громадянського суспільства, заснованого на взаємній довірі між людьми, а нерідко – й до таких важливих соціальних цінностей, як людська честь та гідність (у разі якщо йдеться про завідомо неправдиве обвинувачення іншої особи у вчиненні злочину). Проте не менш вагомими є й правові наслідки подібного роду посягань, серед яких насамперед відволікання органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю, від виконання ними функцій щодо розкриття дійсно вчинених злочинів (у тому числі тяжких та особливо тяжких), їх повного й об’єктивного розслідування та розгляду. А це, у свою чергу, підриває суспільний спокій, віру населення у здатність забезпечення органами правосуддя дієвого захисту прав, свобод і законних інтересів людини, суспільства і держави, а отже, створює атмосферу недовіри до них, особливо якщо з якихось причин ці органи не спрацювали належним чином, що призвело до необгрунтованого засудження невинних осіб чи, навпаки, незасудження винуватих за такими неправдивими повідомленнями про вчинення злочину.

Цілком закономірно, що за таких умов ставляться під загрозу порушення принципів законності та справедливості, а серед широкого громадського загалу укорінюється впевненість у тому, що сплачені ними як податки кошти нераціонально використовуються на боротьбу з неіснуючими злочинами. Вбачається, що за наведених обставин навряд чи сьогодні слід ставити під сумнів суспільну небезпечність такого діяння, як завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, та необхідність боротьби з ним саме заходами кримінально-правового характеру, тим більше що протягом останніх років цей злочин стабільно посідає шосте місце серед усіх злочинів проти правосуддя.

Отже, враховуючи важливість для функціонування правової системи держави суспільних відносин, на які посягає злочин, передбачений ст. 383 КК, достатню поширеність випадків завідомо неправдивих повідомлень про вчинення злочинів та виходячи з того, що після прийняття КК України 2001 р. належної уваги дослідженню питання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину у вітчизняній науці кримінального права не приділялося, а практичне застосування ст. 383 КК викликає чимало труднощів, що пов’язані з недосконалістю кримінально-правових положень та відсутністю одноманітності у тлумаченні окремих ознак цього злочину, монографія, підготовлена Ю. В. Калініченко на основі її кандидатської дисертації, є актуальною як для науки кримінального права, так і для подальшого вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування, адже у ній висвітлено не лише теоретичні, а й практичні проблеми кримінальної відповідальності та покарання за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. У роботі розглянуто стан наукової розробки проблеми кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, наведено історію встановлення кримінальної відповідальності за це діяння.

Велику увагу приділено аналізу елементів складу злочину, передбаченого ст. 383 КК України (об’єкту, об’єктивній стороні, суб’єктивній стороні та суб’єкту), розглянуто обставини, що обтяжують відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, а також проблеми, пов’язані з покаранням за цей злочин. На підставі дослідження сформульовано пропозиції щодо внесення змін до ст. 383 КК України з метою вдосконалення її тексту та висловлено рекомендації щодо підвищення ефективності застосування норми закону про кримінальну відповідальність, що викладена в цій статті.

Чимало питань, які підіймаються у роботі, вирізняються складністю та ще не мають свого однозначного розв’язання ані на теоретичному, ані на правозастосовному рівнях. Звісно, що окремі проблеми, яких торкається автор монографії, викликають жваві дискусії у наукових колах. І це цілком зрозуміло, адже диспозиція норми ст. 383 КК виписана більш ніж лаконічно, що створює велике поле для роздумів, пов’язаних із сприйняттям інформації, яка потребує або буквального, або розширювального тлумачення тексту закону. Так, не припиняються суперечки серед науковців із приводу того, чи доцільно зберігати кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину невеликої тяжкості і чи не доречніше було б перевести у майбутньому це діяння у розряд кримінальних проступків; чи повинні охоплюватися складом злочину, передбаченого ст. 383 КК, так звані анонімні доноси; чи доцільною є кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених статтями 383 та 384 КК, у випадках, коли особа продовжує надавати неправдиві показання на допитах вже як свідок чи потерпілий на підтвердження раніше зробленого нею неправдивого повідомлення, тощо.

Достатньо складним і не вирішеним до сьогодні залишається питання відповідальності за самообмову, адже, дійсно, в непоодиноких випадках можна констатувати малозначність діяння, коли самообмова робиться з метою просто ввести в оману органи досудового розслідування, прокуратури та суду. Проте нерідко у такий спосіб особа за винагороду бере на себе провину за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів іншими особами, що суттєво підвищує суспільну небезпечність такої самообмови.

Крім того, достатньо актуальним наразі є питання щодо передбачення в законі спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, зокрема, формулювання його підстав та умов. Під час підготовки монографії Ю. В. Калініченко опрацювала достатньо потужну нормативну та літературну базу, що дозволило їй віднайти обґрунтовані відповіді на більшість проблемних питань із порушеної тематики. У роботі викладено чимало власних наукових здобутків молодого вченого, які відбивають наукову новизну проведеного дослідження, та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення норми, передбаченої ст. 383 КК, та практики її застосування. Так, цікавим є підхід автора до визначення форм діяння у складі досліджуваного злочину, а саме «чистої» дії (коли має місце повідомлення повністю неправдивої інформації), та дії, яка супроводжується окремими елементами бездіяльності (якщо повідомляється частково неправдива інформація). Викликає інтерес із точки зору наукової новизни й окреслене в монографії питання посереднього виконання, за якого завідомо неправдиве повідомлення робиться не одразу до належного адресата, а передається службовій особі, яка за своєю посадою повинна передати отриману інформацію до правоохоронних органів, та обґрунтування автором доцільності кваліфікації таких випадків, як замах на аналізований злочин. Наукову новизну також становлять: авторське бачення набору спеціальних ознак предмета досліджуваного злочину (неправдивість, конкретність та фіксованість); наведені автором аргументи на користь доцільності подальшої диференціації кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину шляхом розширення переліку закріплених у ст. 383 КК обставин, що обтяжують відповідальність за цей злочин, та ін. Заслуговує на схвалення й звернення автора до проблеми помилки та її відмежування від повідомлення завідомо неправдивої інформації про злочин. 

Не можна не відзначити й практичну спрямованість проведеного Ю. В. Калініченко дослідження, адже монографія містить чимало рекомендацій щодо практичного застосування ст. 383 КК, зокрема, щодо відмежування від суміжних злочинів, кваліфікації випадків, коли завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину робиться особою, що набула певного процесуального статусу, наприклад, підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), який використовує його як спосіб захисту від обвинувачення, або ж свідка чи потерпілого у кримінальному провадженні тощо.

Позитивним моментом роботи є й те, що автор ширше поглянула на означену проблему, приділивши увагу й таким складовим кримінально-правової характеристики злочину, як особа злочинця, мотив та мета завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину.

Загалом, оцінюючи роботу Ю. В. Калініченко над монографією, треба зазначити, що вона працювала над зазначеною темою дослідження починаючи з 2009 року, будучи при цьому практичним працівником, професійний досвід якого став їй у пригоді під час наукової праці, адже чимало викладених у роботі висновків, які неоднозначно сприймаються науковою спільнотою, ґрунтуються саме на результатах узагальнення матеріалів судової практики. На цій підставі можна вважати, що підготовлена Ю. В. Калініченко монографія становитиме інтерес не лише для правознавців, а й для широкого громадського загалу.

Праця може бути корисною, наприклад, у процесі підготовки фахівців у галузі права, студентів, у науковій діяльності здобувачів ступеня доктора філософії та доктора наук, під час подальшого вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину та практики його застосування.

Сподіваюся, робота отримає належну оцінку з боку спеціалістів і широкого кола читачів. В. І. Борисов, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України

Отзывы к книге Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину