Інститут покарання неповнолітніх у кримінальному праві України

Забезпечення прав і свобод дитини є тим критерієм, за яким оцінюється рівень гуманістичного розвитку будь-якої держави і суспільства у цілому. Це твердження стосується й неповновнолітніх, які вступили у конфлікт з кримінальним законом, тобто вчинили злочин. На міжнародному та загальноєвропейському рівні неповнолітніх вже давно визнано специфічною групою суб’єктів ювенального кримінального права. Цей статус зумовлює необхідність широкого застосування заходів громадського та соціального впливу, виховання, реабілітації, а також остаточного скасування практики застосування до неповнолітніх певних найбільш суворих видів покарань. Йдеться про відмову від класичного карального підходу до кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх за вчинення ними злочину.

Прийняття у 2001 р. Кримінального кодексу (далі — КК) України стало історичною подією у житті українського суспільства, зокрема у тому його сегменті, який стосується неповнолітніх. Уперше за всю історію розвитку національного кримінально- правового законодавства у системі його нормативних приписів було виокремлено Розділ XV Загальної частини «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». Однак, незважаючи на ряд прогресивних та гуманістичних ідей цього розділу, правозастосовна практика засвідчила, що інститут покарання неповнолітніх залишився «заручником» статусу «особливостей». Ставлення до цього інституту, як до «молодшого брата» загального інституту покарання на практиці призвело до того, що фактично єдиними покаранням для неповнолітніх стало позбавлення волі. Арешт, після позбавлення волі, є покаранням з найвищим рівнем рецидиву. Застосування до неповнолітніх штрафу й громадських робіт обмежено формальними ознаками, а поло-ження про можливість застосування виправних робіт залишаються майже мертвою нормою.

Проблеми розвитку та удосконалення інституту покарання неповнолітніх актуалізуються також через ухвалення в Україні низки концепцій та програмних документів, які передбачають оновлення законодавства кримінально-правового блоку у цьому напрямі. Йдеться, зокрема, про Концепцію загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006—2016 роки» (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2006 р. № 229-р), Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні (Указ Президента України від 24 травня 2011 року № 597/2011), План заходів щодо реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. № 1039р).

Цілком логічно, що такі проблеми привертають увагу нау¬ковців (за деякими даними, у незалежній Україні кримінальна відповідальність і покарання неповнолітніх ставали предметом уваги понад тридцяти вчених). Однак, дотепер не сформовано ці¬лісного концептуального бачення розвитку інституту покаран¬ня неповнолітніх. Більш того, проблема кримінально-правових інститутів (далі — КПІ) у вітчизняній доктрині й залишається terra incognita (А. А. Музика). Тож важливою складовою розвитку кримінального права на сучасному етапі розвитку є розроблення теоретико-прикладних засад інституту покарання неповнолітніх.

Значний внесок у формування теорії кримінальної відповідальності неповнолітніх зробили такі відомі вітчизняні вчені, як: П. П. Андрушко, А. М. Бабенко, Ю.В. Баулін, МЛ. Бажанов, І. О. Бандурка, О. М. Бандурка, В. С. Батиргареєва, П.С. Берзін, В. І. Борисов, В.М. Бурдін, В. О. Глушков, В. В. Голіна, Б. М. Головкін, В.К. Грищук, Ю. О. Данилевська, О.О. Дудоров, В.П. Ємельянов, А. П. Закалюк, С.Ф. Денисов, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, О. В. Козаченко, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, Н. М. Крестовська, О. О. Житний, О. М. Литвинов, К.Б. Марисюк, П. С. Матишевський, М.І. Мельник, В. О. Меркулова, В. О. Навроцький, Н. А. Орловська, МЛ. Панов, Ю. А. Пономаренко, О.П. Рябчинська, А. В. Савченко, П.П. Сердюк, В. В. Сташис, А. X. Степанюк, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, В. М. Трубников, В. І. Тютюгін, Є. В. Фесенко, П.Л.Фріс, М.І. Хавронюк, В. Б. Харченко, П.В. Хряпінський, С.Д. Шапченко, І. С. Яковець, С. С. Яценко та інші фахівці. Інститути кримінального права досліджували О. П. Горох, О. В. Дащенко, М.С. Жук, О.О. Книженко, І. В. Красницький, В. В. Кузнецов, Ю.Ю. Лемішко, В. М. Махінчук, А. А. Музика, С. О. Муратова, Є. О. Письменський, Т.І. Присяжнюк, М.В. Романов, В.Д. Філімонов, О. В. Філімонов, А. М. Ященко та деякі інші вчені. Безпосередньо питанням покарання неповнолітніх присвятили свої роботи В. В. Антипов, Н. Л. Березовська, Є. М. Вечерова, Ю.В. Єгорова, Ю.І. Ємець, Н. Я. Ковтун, В. П. Козирєва, А. Ю. Коновалова, В.Я. Конопельський, М.С. Пузирьов, 0.0. Северин, С.І. Халимон, А. О. Яровий та О. С. Яцун.

Послідовниками найбільш прогресивних ідей розвитку інституту покарання неповнолітніх у зарубіжній кримінально-правовій доктрині є такі вчені та експерти: Антонія Зізак (Antonija Zizak), Габріель Чапмен (Gabrielle Chapman), Дарін Карвер (Darin Carver), Джанет Ейнсворт (Janet Е. Ainsworth), Джеймс Дінан (James Dignan), Джеймс Хауелл (James C. Howell), Джоана Гржива (Joanna Grzywa), Джон Ділульо (John Dilulio), Діармід Гріффін (Diarmuid Griffin), Доун Доусон (Dawn Dawson), Ігнасіо Муньо (Ignacio Munyo), Інека Пруін (Ineke Pruin), Майкл Кавадіно (Michel Cavadino), Маріон Келлі (Marion R. Kelly), Марк Ліпсей (Mark W. Lipsey), Шл Хейзел (Neal Hazel), Теодор Фаллон (Theodore Fallon), Раде Богоєвич (Rade Bogojevic), Рассел Смандич (Russell Smandych), Ружица Юркевич (Ruzica Jurcevic), Седрік Фуссар (Cédric Foussard), Урсула Кілкелі (Ursula Kilkelly), Фрідер Дункель (Frieder Dünkel), Хусейн Голамі (Hossein Gholami).

Роботи вказаних авторів мають важливе наукове і практичне значення. Разом із тим, низка питань визначення теоретичного та практичного характеру і змісту покарання неповнолітніх залишається невирішеною. У науці кримінального права не сформовано цілісного уявлення про інститут покарання неповнолітніх. Можна констатувати, що стан розробки проблеми інституту покарання неповнолітніх у кримінальному праві України не відповідає вимогам сьогодення, що зумовлює актуальність і важливість розробки обраної для дослідження теми.