Відродження постконфліктних територій: світовий досвід і Україна

На початку 2015 р. Верховна Рада України ухвалила постанову, в якій визнала Російську Федерацію агресором і закликала міжнародну спільноту «визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями». Через три роки, у 2018 р., Україна визнала тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях ті частини території держави, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль. Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок російської збройної агресії, законом покладено на РФ відповідно до принципів і норм міжнародного права.

9 грудня 2019 р. відбувся Паризький саміт «нормандської четвірки», який став першим заходом такого високого рівня, починаючи з 2016 р. На цьому сторонам вдалося досягти порозуміння з низки позицій.

1) Повністю припинити вогонь. Ця домовленість постійно порушувалася російською стороною і навіть після досягнення згоди про повне та всеосяжне припинення вогню з 27 липня 2020 р. мають випадки обстрілів українських позицій та вбивства українських солдат. Тим не менш загальне число втрат з початку припинення вогню значно скоротилося.

2) Оновити і реалізувати план розмінування територій: певний рух у цьому напрямі почався лише у липні 2020 р., а у серпні сторони узгодили 20 ділянок для розмінування.

3) Узгодити три нові ділянки для розведення сил до кінця березня 2020 р. Незважаючи на зусилля української сторони, принципової згоди щодо ще чотирьох нових ділянок вдалося досягти лише на початку вересня.

4) Прискорити обмін полоненими і надати доступу до місць їхнього розміщення представникам Червоного Хреста. З грудня минулого року відбулося лише два обміни – у грудні 2019 та квітні 2020 р., у результаті яких було звільнено 96 українців, однак заплановані на осінь обміни було зірвано.

5) Відкрити нові пункти пропуску. Навіть в умовах карантину Україна забезпечувала роботу наявних КПВВ і пропускала громадян за наявності поважних причин з початку червня, а з 15 червня Україна в односторонньому порядку відновила повноцінну роботу всіх КПВВ. Лише наприкінці жовтня вдалося домовитися про синхронне відкриття з 10 листопада двох нових пропускних пунктів: «Щастя» і «Золоте». Але фактично вони не працюють, як і всі інші КПВВ, окрім «Станиці Луганської» і, частково, «Новотроїцького» – бойовики не пропускають людей у бік ОРДЛО.

6) Надати місії ОБСЄ повний доступ на окуповані території. Ця домовленість постійно порушується окупантами.

7) Продовжити переговори щодо правового статусу органів місцевого самоврядування в ОРДЛО. В українському законо- давстві треба було закріпити «формулу Штайнмайера» для проведення місцевих виборів в ОРДЛО. Свої пропозиції Київ надав ОБСЄ ще у червні, відтоді прогрес у цьому напрямі відсутній. Не в останню чергу це зумовлено наполяганням Росії на закріпленні особливого статусу територій у Конституції України, що є неприйнятним для української сторони. 15 грудня Верховна Рада була змушена продовжити ще на рік дію ст. 1 закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей».

У своїй постанові про чергові місцеві вибори в 2020 р. Верховна Рада України зазначила неможливість проведення виборів на тимчасово окупованих територіях ОРДЛО та АР Крим. Через неможливість забезпечити представництво спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ і міст Донецької та Луганської областей не призначено і не було проведено виборів депутатів відповідних обласних рад. На початку листопада сторони представили свої плани щодо подальших переговорів. План Росії, внесений від імені бойовиків, відповідає баченню Москви, зафіксованому в Мінських угодах. Згідно з ним Україна спершу повинна піти на суттєві політичні поступки і тільки потім отримає контроль над кордоном і територією ОРДЛО. Російський план містить навіть більш амбіційні цілі: він містить вимогу розміщувати Збройні сили України в ОРДЛО лише за згодою Донецької і Луганської обласних рад, для організації зборів громадян України кількістю понад 100 осіб теж потрібен особливий дозвіл. Понад те Росія вимагає схвалення цієї дорожньої карти Верховною Радою України, після цього можуть початися подальші кроки, зокрема і звільнення утримуваних осіб.

На початку листопада 2020 р. Україна підготувала План спільних кроків, суть якого зводилася до наступних пунктів:

1. Не пізніше середини листопада 2020 р. – забезпечити повний і безумовний доступ міжнародних організацій, включно з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, до всіх утримуваних осіб.

2. Не пізніше 15 грудня 2020 р. – звільнити утримуваних осіб за принципом «всіх на всіх».

3. Не пізніше середини грудня 2020 р. – збільшити склад моніторингової місії ОБСЄ до 1500 людей у порівнянні з 825 особами зараз. Вона має отримати безпечний доступ, зокрема, до ділянок кордону, не контрольованих Україною.

4. У робочій групі ТКГ узгоджується законопроект про амністію, який ухвалює Верховна Рада.

5. Верховна Рада ухвалює закон про особливості місцевих виборів на непідконтрольних територіях з врахуванням «формули Штайнмаєра».

6. Україна отримує контроль над кордоном.

7. До кінця 2020 р. – зустріч лідерів держав «нормандського формату», які оцінять процес реалізації домовленостей, обговорять умови безпеки та політичні умови для місцевих виборів.

8. Початок 2021 р. – демілітаризація непідконтрольних територій.

9. Забезпечення Україною нормального життя на звільнених територіях.

10. Росія скасовує документи, які передбачають пряме втручання у життя на непідконтрольних територіях, насамперед спрощений порядок надання їх жителям громадянства РФ.

11. Проведення місцевих виборів не пізніше 31 березня 2021 р. відповідно до Конституції та законів України та з дотриманням стандартів ОБСЄ.

12. Створення на колишніх непідконтрольних територіях вільної економічної зони, що має діяти протягом 30 років.

У ТКГ стверджують, що виведення іноземних військ, незаконних збройних формувань і найманців з території України на початку 2021 р. можливе. При цьому наводиться приклад Ізраїлю, який вивів свої війська із «зони безпеки» в Лівані протягом доби після 18 років перебування в країні. За підрахунками спостерігачів у Донбасі нараховується близько 40 тис. бойовиків. Також наголошується дієвість пункту «Плану дій» про скасування владою Російської Федерації низки рішень і документів, які передбачають пряме втручання в життя ОРДЛО.

До позитивних здобутків 2020 р. слід віднести те, що на початку червня Україна залучила до роботи мінської ТКГ в якості представників ОРДЛО переселенців з Донецька та Луганська.

Довгоочікуваний черговий саміт у «нормандському форматі» на рівні глав держав восени 2020 р. так і не відбувся. Кілька разів проводилися переговори «нормандської четвірки» на рівні політичних радників або міністрів, за підсумками яких Київ і Москва нерідко робили прямо протилежні висновки. В середині літа в РФ навіть заговорили про припинення контактів на рівні радників, хоча пізніше до них усе ж повернулися.

Прибічників і противників надання окупованому Донбасу «особливого статусу» в Україні практично порівну: 26,7% респондентів сказали, що підтримують ідею надання такого статусу; 26,8% вважають, що ОРДЛО не повинно мати жодного особливого статусу. Ще 6,9% учасників опитування готові підтримати таке рішення, якщо його схвалить політик або партія, яким вони довіряють. 15,5% згодні на «особливий статус» у разі відновлення в регіоні дії Конституції і законів України, 9,2% – у разі введення на Донбас миротворців. Також 20% вважають, що заради миру можна йти на будь-які компроміси, майже половина – 48% – вважають за доцільне йти на компроміси, але не всі. 21,7% опитаних стверджують, що мир може стати лише результатом застосування сили – перемоги однієї із сторін.

При цьому половина українців (53%) висловилися за відновлення транспортного сполучення і повноцінних зв’язків із населенням непідконтрольних Уряду України територій. А майже 23% вважають, що має зберігатися поточний стан справ: держава декларує підтримку населення на непідконтрольних Уряду України територіях, але продовжує економічну і транспортну блокаду. 8% наполягають, що держава має запровадити повну блокаду непідконтрольних територій. У регіональному розрізі за відновлення повноцінних зв’язків з населенням окупованих територій найбільше виступають на Сході (67,6%), найменше – на Заході України (46,8). При цьому найбільше ідею тотальної блокади підтримують 10% опитаних жителів Центру, і лише 4,6% – Сходу.

Половина українців (55%) також вважає, що жителі окупованих територій є жертвами конфлікту і потребують всебічної підтримки з боку України. 19% опитаних зазначили, що жителі непідконтрольних територій – такі ж громадяни України, як і решта, і не потребують додаткової підтримки. Ще 11% вважають, що Київ не повинен підтримувати жителів, які залишилися проживати на непідконтрольних територіях, оскільки вони самі прийняли таке рішення. У регіональному розрізі найменше цю точку зору поділяють на Півдні – 6,8%, а найбільше – у Центрі (14%).