Рекодифікація цивільного законодавства України в умовах євроінтеграційних процесів

Оновлення законодавства є природним процесом, що відображає динаміку суспільних відносин, які потрапляють до сфери правового регулювання. Чи не у першу чергу, ця теза стосується цивільного законодавства, котре є провідною галуззю, що визначає статус приватної особи, забезпечує реалізацію і захист цивільних прав останньої.

До останнього часу досить надійною основою вітчизняного цивільного законодавства вважався Цивільний кодекс України 2003 р., котрий, попри гарячі дискусії, створювався групою розробників, як кодекс приватного права. Разом із тим, від початку концепція Кодексу зазнала відчутних втрат: майже одночасно з ним були прийняті Господарський та Сімейний кодекси України, а оскільки зроблено це було без необхідного узгодження рішень, то виникла колізія низки норм, що стосувалися визначення статусу приватної особи у економічній, шлюбній та сімейній сферах.

Певний час суспільство (і певною мірою, юридична спільнота) з цим якось мирилося, чим має завдячувати, передусім, зусиллям практиків. Проте з часом ситуація у цій галузі почала загострюватися, що можна пояснити дією низки чинників.

Першим з них можна вважати підписання Угоди України з ЄС, що зумовлювало необхідність адаптації вітчизняного права (і звісно, законодавства) до європейського концепту права. Це потребувало переосмислення концепту цивільного права і цивільного законодавства, з’ясування шляхів і напрямків адаптації тощо. У зв’язку з цим в Україні з’явилося чимало досліджень відповідної проблематики. Принципово важливим став методологічноутворюючий висновок, що перевага має надаватися не позитивістському підходу, а визначенню загальних засад впорядкування цивільних відносин, торгового обігу в ЄС тощо, методологічним підґрунтям чого мають слугувати Draft Common Framme of Reference (DGFR). Їх завдання полягає у забезпеченні підґрунтя вдосконалення концепту приватного права відповідно до базових цінностей європейської цивілізації, які мають враховуватися усіма європейськими країнами при визначенні характеру розвитку в них сучасного приватного права.

Ці дослідження, як і увесь процес підготовки до адаптації українського цивільного права до права ЄС, безумовно, мав позитивне значення для розвитку вітчизняної цивілістичної доктрини.

Проте його вплив на законодавчу політику держави виявився недостатнім, що можна пояснити дією іншого чинника: сподіваннями на ефективність публічно-правових засобів подолання кризи, пов’язаної з російською агресією. Такі сподівання сприяли використанню позитивістських прийомів до регулювання цивільних відносин: прийняття законодавчих актів з імперативними нормами, які стосувалися сфери економіки, тощо. Відтак у вітчизняній правовій системі, попри згадану необхідність її оновлення відповідно до викликів сучасності, на тлі відсутності чітко виражених спроб зняти колізії норм законодавства, які регулюють економічні відносини, фактично почала формуватися тенденція, котру Р. Стефанчук запропонував іменувати «запублічнення приватного права». Відтак виникала загроза збереженню «приватноправової» концепції цивільного законодавства України взагалі.

Позитивним явищем тут можна вважати те, що згадана загроза викликала реакцію у відповідь прихильників ліберального (навіть, лібертаріанського) підходу. З’явилися сподівання, що з приходом їх до влади, перевага буде надаватися приватноправовим засобам впливу на суспільні відносини, а відтак на такому методологічному підґрунті стане можливим проведення рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства за європейськими зразками. Про це йшлося у публікаціях, говорилося на наукових конференціях у Києві, Одесі, Харкові.

Однак процес рекодифікації цивільного законодавства, підготовка до якого почала набирати оберти, виявися не таким простим, як це видавалося на початку і навіть у середині 2019 р. По-перше, практика законотворчості нової влади показала, що єдине бачення сутності правового регулювання у приватноправовій сфері відсутнє. Більш того, при спробах подолати економічну кризу наразі є помітною активізація використання державою засобів публічного впливу на різні сфери суспільного життя, у тому числі, на економіку. Такі дії знаходять підтримку і у суспільстві. Згідно з даними соціологічних опитувань наразі третина населення Україні підтримує повернення до планової системи з повним державним контролем. По-друге, істотну загрозу перемозі приватноправової концепції регулювання цивільних відносин створює криза, пов’язана з епідемією коро-навірусу, котра набуває усе більшого поширення. Як свідчить досвід перших місяців боротьби з цією загрозою, більших успіхів досягай держави, які використовують публічноправові засоби, у тому числі ті, що обмежують права приватної особи.

Аналіз ситуації у цій сфері з погляду цивільного права справа майбутнього, але вже зараз можна констатувати, що публічне право у цій надзвичайній ситуації отримало чимало нових прихильників поміж політиків і потужний поштовх для подальшого розвитку.

Згадані та інші чинники значно впливають на формування і розвиток концепції рекодифікації цивільного законодавства, котре ще більшою мірою, ніж до усіх зазначених подій та чинників, потребує оновлення. Разом із тим, це, й без того дуже непросте завдання, дедалі більше ускладнюється.

Зробити креативний внесок у вирішення проблем рекодифікації (оновлення) вітчизняного законодавства прагнули й автори цієї монографії, сподіваючись, що їхні гіпотези, аргументація, висновки, аналіз законодавства та практики його застосування, будуть слугувати матеріалом для наступних обговорень.

Харитонов Євген Олегович

доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України,
Заслужений діяч науки і техніки України,
зав. кафедри цивільного права Національного університету
«Одеська юридична академія»