Адміністративно-правовий механізм реалізації та захисту суб’єктивних публічних екологічних прав

Підписання у 2014 році Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом стало підставою для встановлення зобов’язання із наближення чинного національного законодавства до положень європейського законодавства з питань організації здійснення публічного управління довкіллям та інтеграції державної та регіональної екологічної політики у інші галузеві політики, базуючись на ідеї реалізації концепції «good governance». Впровадження концепції «good governance» має відповідати таким принципам функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, як: забезпечення участі громадськості у прийнятті управлінських рішень; дієвість та прозорість механізму надання публічних послуг; відсутність регуляторних обтяжень; подолання проявів корупційних ризиків в цілому, і зокрема, – у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Положеннями статті 13 Конституції України від 28 червня 1996 року встановлюється пріоритетність використання природних ресурсів задля задоволення інтересів Українського народу як їх власника, від імені якого діють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Спрямування здійснення державної екологічної політики своєю пріоритетною метою має переслідувати досягнення належного рівня реалізації та захисту права людини на безпечне довкілля. Однак здійснення державної екологічної політики в України визначається неналежним рівнем її реалізації, що, зокрема, підтверджується показниками Індексу екологічної ефективності (Environmental Performance Index), за яким Україна посіла 60-ту позицію серед 180 країн світу. Негативно характеризує здійснення державної екологічної політики в Україні і недосконалість чинного законодавства з питань забезпечення охорони навколишнього природного середовища (зокрема, у частині задоволення встановлених вимог щодо розробки та нормативів забезпечення вимог екологічної безпеки атмосферного повітря, визначенне лише положеннями національного законодавства, а і Угоди про Асоціацію України з Європейським Союзом, відсутнім є і досі навіть проєкт нормативно-правового акту, який б їх закріпив).

Нормативна невизначеність вимог щодо реалізації стандартів екологічної безпеки використання природних ресурсів, триваючі процеси із здійснення реформи органів державної влади у сфері охорони довкілля, врешті-решт, відсутність станом на 1 січня 2021 року затвердженого Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2021–2025 роки, створює суттєві перешкоди до реалізації суб’єктивних публічних екологічних прав приватної особи як складової концепції «good governance».

Розробці ідеї оптимізації здійснення публічного управління присвячено численні наукові праці В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, О. А. Баранова О. М. Бандурка, Ю. П. Битяка, Л. Р. Біла-Тіунову, М. Ю. Віхляєва, В. М. Гаращук, Є. А. Гетьман, І. П. Голоснічeнка, О. А. Заярного, С. В. Ківалова, Л. П. Коваленко, І. Б. Коліушка, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, О. В. Константійя, О. В. Кузьменко, Є. В. Курінного, Д. М. Лук’янця, О. І. Миколенка, Н. Р. Нижник, Д. В. Приймаченка, С. Г. Стеценка та ін., що склали теоретичну основу цього дослідження.

Безпосередньо проблематиці визначення системи суб’єктивних публічних прав приватної особи присвячені наукові розробки В. М. Бевзенка, Р. А. Калюжного, Р. С. Куйбіди, Т. О. Мацелик, О. М. Мердової, О. П. Рябченко, О. Ю. Синявської, М. І. Смоковича, В. П. Тимощука, М. І. Цуркана, А. А. Шарая та ін. Окремі проблеми реалізації суб’єктивних публічних екологічних прав приватної особи розглядалися у дослідженнях П. В. Діхтієвського, Г. В. Кадникової, Н. В. Коваленко, К. С. Кучми, Ю. О. Легези, Ю. С. Шемшученка та ін. Однак фрагментарність науково-практичних досліджень проблематики реалізації та захисту суб’єктивних публічних екологічних прав, попри надзвичайно високий рівень необхідності їх забезпечення, актуалізує пошук напрямів оптимізації механізму їх адміністративно-правового регулювання, що визначає актуальність цієї монографії.