Спортивне право: актуальні проблеми
НОВИНКА

Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Автор: Харитонов Є.О.

Издательство: Видавництво "Юридична література"

Год издания: 2018

Количество страниц: 240

ISBN: 978-966-419-350-1

Переплет: твердый

Язык: украинский

Вес: 0.3 кг

Формат: 145х200 мм

Тираж: 100

Аннотация

Фізична культура і спорт займають важливе місце у житті сучасної людини, виступаючи засобом і ознакою здорового способу життя, а також будучи важливим чинником розбудови громадянського суспільства. Тому авторами монографії визначено коло питань, які мають охоплюватися проблематикою спортивного права у вузькому та спеціальному значеннях. 

Зокрема, це: проблеми встановлення сутності спортивного права, його предмета та засад: проблеми виникнення та реалізації прав учасників спортивних відносин; проблеми захисту прав таких осіб та застосування мір відповідальності; проблемні питання юрисдикції та порядку розгляду спорів між учасниками спортивних відносин.

Монографія передбачена для студентів, аспірантів і викладачів юридичних вузів, університетів і інститутів фізичної культури, наукових співробітників, практикуючих юристш, працівників фізкультурно-спортивних організацій і органів управління фізичною культурою і спортом, спортивних суддів, тренерів та спортсменів.

Авторы

Авторы книги Спортивне право: актуальні проблеми
Харитонов Є.О. Харитонов Є.О. доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Підготував більше 50 кандидатів юридичних наук, був науковим консультантом 6 захищених докторських дисертацій. Ним започаткована та розвивається наукова школа, що займається дослідженням питань рецепції римського приватного права у цивільне право України. Очолює регіональний центр Всеукраїнської асоціації цивілістів.

Предисловие

Одним з найбільш дивовижних феноменів суспільного життя можна вважати спорт, зростання значення якого почалося, як тільки внаслідок підвищення продуктивності праці у людей з’явилась можливість приділяти собі більше уваги.

Фізична культура і спорт займають важливе місце у житті сучасної людини, виступаючи засобом і ознакою здорового способу життя, а також будучи, на думку деяких авторів, важливим чинником розбудови громадянського суспільства.

Хоча не всі бажаючі реалізують своє право займатися спортом (за даними опитувань кожна четверта молода людина за останні 12 місяців жодного разу не займалася спортом або руховою активністю у вільний час), однак витрати на спорт у пропозиціях киян щодо фінансування з громадського бюджету поступаються лише освітнім ініціативам і значно випереджають комунальні, екологічні та соціальні проекти.

Хоча в Україні спорт (крім футболу) практично не дає матеріальних зисків, однак значення його в суспільному житті важко переоцінити. Так, проведення фіналу Ліги чемпіонів у Києві порівнюють з режимом стихійного лиха, що паралізує центр чотири мільйонного міста. Разом із тим важливим є збереження розумного балансу: спортивні споруди та інфраструктура мають будуватися «для себе», а не для гостей спортивних заходів. До того ж спортивні арени мають приймати, крім спортивних, десятки інших подій. І це питання потребує відповідної концепції його правового врегулювання.

Журналісти також звертають увагу на проблему, яку називають: «команди не хочуть грати в чемпіонатах України з футболу», значною мірою зумовлену недоліками у правовому регулюванні проведення чемпіонатів, практикою застосування норм права тощо.

Існування згаданих та інших проблем, що стосуються сфери спорту, багато хто пов’язує з недоліками правового регулювання у цій галузі. Така позиція природно зумовила зростання інтересу до категорії «спортивного права» та формування значних очікувань від поліпшення стану правового регулювання у цій сфері.

У свою чергу, це зумовлює актуальність досліджень поняття і сутності спортивного права та проблем застосування відповідних правових норм, що, власне, і стало чинником підготовки цієї монографії.

Водночас перед її авторами постала необхідність визначення кола питань, які мають охоплюватися проблематикою спортивного права.

Попри ту обставину, що останнім часом термін «спортивне право» широко використовується як науковцями, так і практиками для позначення норм, які стосуються сфери існування спортивних відносин, загально визнане бачення сутності цього явища у вітчизняній юриспруденції ще не сформувалося. Більш того, у процесі дискусій з’ясувалося існування серйозних розбіжностей щодо розуміння юридичної природи, змісту та обсягу поняття «спортивного права». Ситуація, що склалася, зумовлює необхідність пошуку відповіді на згадані та інші питання, оскільки від того, які результати будуть отримані, залежить формування вітчизняної концепції спортивного права і впровадження її в життя.

Так, «фізкультурно-спортивне право» пропонується розуміти як конкретно визначену сукупність правових норм і положень, що регулюють стосунки не тільки у сфері фізичної культури, спорту, а й у всій фізкультурно-спортивній індустрії взагалі».

У аргументації прихильників визнання факту існування спортивного права значне місце займає емоційна складова з недостатньо чітким визначенням при цьому методології дослідження (або взагалі відсутністю останньої). При цьому практично усі автори, що виступають за визнання спортивного права галуззю права, слушно звертають увагу на значимість відповідних відносин у бутті суспільства, існування відповідних законодавчих актів на міжнародному та національному рівнях тощо.

Така мотивація зрозуміла з погляду емоційного, але не може замінити раціональну складову аргументації.

Разом із тим має бути врахованим те, що, визначаючи предмет спортивного права, до «спортивних відносин» зазвичай відносять широке коло різноманітних відносин у галузі фізкультури і спорту, які регулюються нормами цивільного, господарського, адміністративного, трудового, податкового та ін. законодавства. «Спортивні відносини» визначають також як суспільні відносини, що складаються у процесі спортивної діяльності та занять спортом.

Але автори публікацій на спортивну тематику слушно звертають увагу на те, що багатозначність поняття «спорт» не дозволяє навіть скласти уявлення, що розуміти під спортом, і це зумовлює й розбіжності у статистиці щодо його популярності серед громадян. Згідно з Законом «Про фізичну культуру і спорт» масовий спорт або спорт для всіх - це «діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової активності людей під час їх дозвілля для зміцнення здоров’я». Разом із тим спорт, відповідно до закону, передбачає ще один важливий момент — змагальність процесу.

Враховуючи зазначене, акцентуємо увагу на тому, що з погляду юридичного віднесення до предмета «спортивного права» різноманітних відносин, які за своєю сутністю є соціальними зв’язками по «горизонталі» та «вертикалі», означає, що для їхнього впорядкування мають використовуватися як диспозитивний, так і імперативний методи, що дає підстави для висновку про відсутність єдиного методу правового регулювання відносин у сфері спорту. Натомість залежно від типу відносин, що регулюються, і конкретних завдань можуть застосовуватися цивільно-правовий або адміністративно-правовий методи.

Намагання деяких науковців відшукати оригінальний метод правового регулювання поки що виглядають мало продуктивними, оскільки фактично йдеться про нечітко структуровану суміш приватноправових та публічно-правових засобів впливу.

Підсумовуючи викладене, можна зробити попередній висновок щодо необхідності розрізняти «спортивні відносини» і «відносини, пов’язані зі сферою спорту».

Головна відмінність між ними полягає в тому, що «спортивні відносини» не можуть існувати поза сферою спорту (наприклад, відносини, пов’язані з організацією і проведенням спортивних змагань, відносини оздоровчої фізкультури, фітнесу тощо), а якщо й існують, то набувають у цій сфері сутнісних особливостей, зумовлених властивостями сфери (наприклад, страхування життя та здоров’я, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки під час змагань тощо).

Що стосується «відносин, пов’язаних зі сферою спорту», то вони є відносинами «універсальними», тобто такими, що можуть виникати у різних сферах буття, набуваючи найменування «спортивних» лише завдяки своєму існуванню у сфері спорту (наприклад, відносини власності на спортивні обладунки, договори їхнього відчуження тощо).

Водночас слід зазначити, що розмаїття відносин, пов’язаних зі сферою спорту, створює на практиці істотні незручності при пошуку актів законодавства, що застосовуються для регулювання того чи іншого виду таких відносин; пошуку та систематизації матеріалів практики; субсидіарному застосуванні норм законодавства, застосуванні аналогії закону тощо.

До цього варто додати, що прагнення максимально розширити коло відносин, що можуть визнаватися предметом «спортивного права», внаслідок суспільної значущості спорту пов’язане з небезпекою виходу за межі правового регулювання, спробами вирішити з його допомогою політичні, загальносоціальні, економічні тощо проблеми.

Зокрема, використання спорту для вирішення завдань у сфері політики є досить поширеним явищем і в міжнародній практиці. Так, фактично володіючи через створену з цією метою компанію Qatar Sport Investments найпопулярнішим футбольним клубом Франції «Парі Сен-Жермен», держава Катар витрачає на нього кошти, величезні навіть за мірками сучасного футболу, навіть не приховуючи, що за допомогою футболу, проведення чемпіонату світу-2022 й великої матеріальної підтримки мундіалю-2018 у Росії хочуть досягти політичних преференцій для країни.

У розвинених країнах спорт фактично став однією з галузей економіки. Життя немов крутиться навколо спортивних подій, зачіпаючи майже всі інші сфери. Лише в англійській Прем’єр-лізі задіяними й працевлаштованими в різноманітних іпостасях (від тренерів і футболістів до працівників стадіонів, водіїв та кухарів) є 100 тис. осіб.

Отже, прийняття пропозиції щодо зарахування до «спортивного права» будь-яких відносини, де є згадка про «спорт», загрожує створенням «супергалузі», що не має певно визначених меж, властивих лише їй функцій та засад, ба, навіть мети і завдань.

З огляду на цю обставину, мають бути досить чітко визначені орієнтири для встановлення кола норм, які можуть бути віднесені до власне «спортивного права», метою якого є впорядкування відносин, передусім, у галузі спорту, між учасниками спортивних відносин, забезпечення захисту прав та законних інтересів останніх.

Керуючись такими завданнями, для обговорення можна запропонувати наступні методологічні імперативи.

По-перше, за межами «спортивного права» як такого знаходяться норми адміністративного, карного, митного, податкового тощо права, оскільки зазначені галузі, як управлінські та охоронні, можуть стосуватися різних видів суспільних відносин, забезпечуючи їхнє впорядкування та охорону.

По-друге, доцільним є розрізнення «спортивного права» у широкому та вузькому сенсі.

Під «спортивним правом» у широкому сенсі розуміємо сукупність усіх норм і правил, що регулюють діяльність у сфері спорту.

Структура «спортивного права» у широкому сенсі виглядає як відносно інтегрована система багаторівневого порядку, що містить приватноправові та публічно-правові елементи. Необхідність враху¬вання приватноправового та публічно-правового забарвлення спор¬тивних відносин має враховуватися, аби визначити пріоритетність інтересів (приватні чи публічні) і на цьому підґрунті особливості методів правого регулювання, що застосовуються.

На практиці це означає, що спортивні відносини можуть регулюватися актами, передусім, цивільного та адміністративного законодавства, як двох основних регулятивних галузей вітчизняного законодавства. При цьому в цивільному законодавстві застосовуються, головним чином, засоби приватноправового регулювання, внаслідок чого виникають правовідносини приватноправового типу, а у адміністративному - публічно-правового. Разом із тим публічно-правові за своєю сутністю спортивні відносини можуть складатися і в галузі цивільного права. Врахування цієї обставини має прагматичне значення, оскільки на практиці це означає, що такі відносини регулюються актами законодавства і не можуть бути змінені або припинені домовленістю їх учасників.

Відносини, пов’язані з реалізацією та захистом права власності на спортивні об’єкти, відносини інтелектуальної власності, договірні відносини у сфері спорту, передача спортивного майна тощо, належать до приватноправової сфери правового регулювання. Вони можуть бути спортивними, але частіше є вагомі підстави кваліфікувати їх як «відносинами, пов’язаними зі сферою спорту».

Такі відносини переважно є регулятивними, але можуть також супроводжуватися цивільними організаційними відносинами (у випадку створення юридичних осіб тощо). Оскільки йдеться про сферу приватного права, де принцип «Дозволено все, що не заборонено законом» надає договору значення норми цивільного законодавства, можна стверджувати, що саме за його допомогою складається основний масив норм, які можуть бути віднесені до «спортивного права».

Вони є «спортивним правом» у вузькому сенсі, під яким можна розуміти регулятивні норми (переважно цивільно-правові), що забезпечують впорядкування власне «спортивних відносин».

Оскільки схожу структуру може мати не лише «спортивне право», а й інші подібні концепти (скажімо, підприємницького права, корпоративного права та ін.), доцільним є виокремлення «спортивного права у «спеціальному сенсі».

При цьому до відповідного нормативного масиву мають бути віднесені лише ті норми, що стосуються суто сфери спорту: відносини, що виникають при укладенні контрактів, створенні та використанні спортивного обладнання тощо.

З урахуванням викладеного вище розуміння терміно-понятгя «спортивне право» і була визначена проблематика та структура цієї монографії, предметом дослідження у якій стали проблеми спортивного права у вузькому та спеціальному значеннях. Зокрема, це: проблеми встановлення сутності спортивного права, його предмета та засад: проблеми виникнення та реалізації прав учасників спортивних відносин; проблеми захисту прав таких осіб та застосування мір відповідальності; проблемні питання юрисдикції та порядку розгляду спорів між учасниками спортивних відносин. (При цьому в окремих підрозділах розділу І, присвяченого проблемам визначення поняття та сутності спортивного права, представлене різне бачення цього феномена, що слугує своєрідним запрошенням читачів до участі у дискусії з цього питання).

Звісно названими напрямами досліджень цієї монографії не охоплене усе розмаїття проблематики спортивного права. Але можна сподіватися, що вони стануть предметом подальших наукових розвідок у цій сфері.

Євген ХАРИТОНОВ,
доктор юридичних наук, професор, член-корсспондснт НАПрН України, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Отзывы

Отзывы к книге Спортивне право: актуальні проблеми
Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Фізична культура і спорт займають важливе місце у житті сучасної людини, виступаючи засобом і ознакою здорового способу життя, а також будучи важливим чинником розбудови громадянського суспільства. Тому авторами монографії визначено коло питань, які мають охоплюватися проблематикою спортивного права у вузькому та спеціальному значеннях. 

Зокрема, це: проблеми встановлення сутності спортивного права, його предмета та засад: проблеми виникнення та реалізації прав учасників спортивних відносин; проблеми захисту прав таких осіб та застосування мір відповідальності; проблемні питання юрисдикції та порядку розгляду спорів між учасниками спортивних відносин.

Монографія передбачена для студентів, аспірантів і викладачів юридичних вузів, університетів і інститутів фізичної культури, наукових співробітників, практикуючих юристш, працівників фізкультурно-спортивних організацій і органів управління фізичною культурою і спортом, спортивних суддів, тренерів та спортсменів.

Авторы книги Спортивне право: актуальні проблеми
Харитонов Є.О. Харитонов Є.О. доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Підготував більше 50 кандидатів юридичних наук, був науковим консультантом 6 захищених докторських дисертацій. Ним започаткована та розвивається наукова школа, що займається дослідженням питань рецепції римського приватного права у цивільне право України. Очолює регіональний центр Всеукраїнської асоціації цивілістів.

Одним з найбільш дивовижних феноменів суспільного життя можна вважати спорт, зростання значення якого почалося, як тільки внаслідок підвищення продуктивності праці у людей з’явилась можливість приділяти собі більше уваги.

Фізична культура і спорт займають важливе місце у житті сучасної людини, виступаючи засобом і ознакою здорового способу життя, а також будучи, на думку деяких авторів, важливим чинником розбудови громадянського суспільства.

Хоча не всі бажаючі реалізують своє право займатися спортом (за даними опитувань кожна четверта молода людина за останні 12 місяців жодного разу не займалася спортом або руховою активністю у вільний час), однак витрати на спорт у пропозиціях киян щодо фінансування з громадського бюджету поступаються лише освітнім ініціативам і значно випереджають комунальні, екологічні та соціальні проекти.

Хоча в Україні спорт (крім футболу) практично не дає матеріальних зисків, однак значення його в суспільному житті важко переоцінити. Так, проведення фіналу Ліги чемпіонів у Києві порівнюють з режимом стихійного лиха, що паралізує центр чотири мільйонного міста. Разом із тим важливим є збереження розумного балансу: спортивні споруди та інфраструктура мають будуватися «для себе», а не для гостей спортивних заходів. До того ж спортивні арени мають приймати, крім спортивних, десятки інших подій. І це питання потребує відповідної концепції його правового врегулювання.

Журналісти також звертають увагу на проблему, яку називають: «команди не хочуть грати в чемпіонатах України з футболу», значною мірою зумовлену недоліками у правовому регулюванні проведення чемпіонатів, практикою застосування норм права тощо.

Існування згаданих та інших проблем, що стосуються сфери спорту, багато хто пов’язує з недоліками правового регулювання у цій галузі. Така позиція природно зумовила зростання інтересу до категорії «спортивного права» та формування значних очікувань від поліпшення стану правового регулювання у цій сфері.

У свою чергу, це зумовлює актуальність досліджень поняття і сутності спортивного права та проблем застосування відповідних правових норм, що, власне, і стало чинником підготовки цієї монографії.

Водночас перед її авторами постала необхідність визначення кола питань, які мають охоплюватися проблематикою спортивного права.

Попри ту обставину, що останнім часом термін «спортивне право» широко використовується як науковцями, так і практиками для позначення норм, які стосуються сфери існування спортивних відносин, загально визнане бачення сутності цього явища у вітчизняній юриспруденції ще не сформувалося. Більш того, у процесі дискусій з’ясувалося існування серйозних розбіжностей щодо розуміння юридичної природи, змісту та обсягу поняття «спортивного права». Ситуація, що склалася, зумовлює необхідність пошуку відповіді на згадані та інші питання, оскільки від того, які результати будуть отримані, залежить формування вітчизняної концепції спортивного права і впровадження її в життя.

Так, «фізкультурно-спортивне право» пропонується розуміти як конкретно визначену сукупність правових норм і положень, що регулюють стосунки не тільки у сфері фізичної культури, спорту, а й у всій фізкультурно-спортивній індустрії взагалі».

У аргументації прихильників визнання факту існування спортивного права значне місце займає емоційна складова з недостатньо чітким визначенням при цьому методології дослідження (або взагалі відсутністю останньої). При цьому практично усі автори, що виступають за визнання спортивного права галуззю права, слушно звертають увагу на значимість відповідних відносин у бутті суспільства, існування відповідних законодавчих актів на міжнародному та національному рівнях тощо.

Така мотивація зрозуміла з погляду емоційного, але не може замінити раціональну складову аргументації.

Разом із тим має бути врахованим те, що, визначаючи предмет спортивного права, до «спортивних відносин» зазвичай відносять широке коло різноманітних відносин у галузі фізкультури і спорту, які регулюються нормами цивільного, господарського, адміністративного, трудового, податкового та ін. законодавства. «Спортивні відносини» визначають також як суспільні відносини, що складаються у процесі спортивної діяльності та занять спортом.

Але автори публікацій на спортивну тематику слушно звертають увагу на те, що багатозначність поняття «спорт» не дозволяє навіть скласти уявлення, що розуміти під спортом, і це зумовлює й розбіжності у статистиці щодо його популярності серед громадян. Згідно з Законом «Про фізичну культуру і спорт» масовий спорт або спорт для всіх - це «діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової активності людей під час їх дозвілля для зміцнення здоров’я». Разом із тим спорт, відповідно до закону, передбачає ще один важливий момент — змагальність процесу.

Враховуючи зазначене, акцентуємо увагу на тому, що з погляду юридичного віднесення до предмета «спортивного права» різноманітних відносин, які за своєю сутністю є соціальними зв’язками по «горизонталі» та «вертикалі», означає, що для їхнього впорядкування мають використовуватися як диспозитивний, так і імперативний методи, що дає підстави для висновку про відсутність єдиного методу правового регулювання відносин у сфері спорту. Натомість залежно від типу відносин, що регулюються, і конкретних завдань можуть застосовуватися цивільно-правовий або адміністративно-правовий методи.

Намагання деяких науковців відшукати оригінальний метод правового регулювання поки що виглядають мало продуктивними, оскільки фактично йдеться про нечітко структуровану суміш приватноправових та публічно-правових засобів впливу.

Підсумовуючи викладене, можна зробити попередній висновок щодо необхідності розрізняти «спортивні відносини» і «відносини, пов’язані зі сферою спорту».

Головна відмінність між ними полягає в тому, що «спортивні відносини» не можуть існувати поза сферою спорту (наприклад, відносини, пов’язані з організацією і проведенням спортивних змагань, відносини оздоровчої фізкультури, фітнесу тощо), а якщо й існують, то набувають у цій сфері сутнісних особливостей, зумовлених властивостями сфери (наприклад, страхування життя та здоров’я, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки під час змагань тощо).

Що стосується «відносин, пов’язаних зі сферою спорту», то вони є відносинами «універсальними», тобто такими, що можуть виникати у різних сферах буття, набуваючи найменування «спортивних» лише завдяки своєму існуванню у сфері спорту (наприклад, відносини власності на спортивні обладунки, договори їхнього відчуження тощо).

Водночас слід зазначити, що розмаїття відносин, пов’язаних зі сферою спорту, створює на практиці істотні незручності при пошуку актів законодавства, що застосовуються для регулювання того чи іншого виду таких відносин; пошуку та систематизації матеріалів практики; субсидіарному застосуванні норм законодавства, застосуванні аналогії закону тощо.

До цього варто додати, що прагнення максимально розширити коло відносин, що можуть визнаватися предметом «спортивного права», внаслідок суспільної значущості спорту пов’язане з небезпекою виходу за межі правового регулювання, спробами вирішити з його допомогою політичні, загальносоціальні, економічні тощо проблеми.

Зокрема, використання спорту для вирішення завдань у сфері політики є досить поширеним явищем і в міжнародній практиці. Так, фактично володіючи через створену з цією метою компанію Qatar Sport Investments найпопулярнішим футбольним клубом Франції «Парі Сен-Жермен», держава Катар витрачає на нього кошти, величезні навіть за мірками сучасного футболу, навіть не приховуючи, що за допомогою футболу, проведення чемпіонату світу-2022 й великої матеріальної підтримки мундіалю-2018 у Росії хочуть досягти політичних преференцій для країни.

У розвинених країнах спорт фактично став однією з галузей економіки. Життя немов крутиться навколо спортивних подій, зачіпаючи майже всі інші сфери. Лише в англійській Прем’єр-лізі задіяними й працевлаштованими в різноманітних іпостасях (від тренерів і футболістів до працівників стадіонів, водіїв та кухарів) є 100 тис. осіб.

Отже, прийняття пропозиції щодо зарахування до «спортивного права» будь-яких відносини, де є згадка про «спорт», загрожує створенням «супергалузі», що не має певно визначених меж, властивих лише їй функцій та засад, ба, навіть мети і завдань.

З огляду на цю обставину, мають бути досить чітко визначені орієнтири для встановлення кола норм, які можуть бути віднесені до власне «спортивного права», метою якого є впорядкування відносин, передусім, у галузі спорту, між учасниками спортивних відносин, забезпечення захисту прав та законних інтересів останніх.

Керуючись такими завданнями, для обговорення можна запропонувати наступні методологічні імперативи.

По-перше, за межами «спортивного права» як такого знаходяться норми адміністративного, карного, митного, податкового тощо права, оскільки зазначені галузі, як управлінські та охоронні, можуть стосуватися різних видів суспільних відносин, забезпечуючи їхнє впорядкування та охорону.

По-друге, доцільним є розрізнення «спортивного права» у широкому та вузькому сенсі.

Під «спортивним правом» у широкому сенсі розуміємо сукупність усіх норм і правил, що регулюють діяльність у сфері спорту.

Структура «спортивного права» у широкому сенсі виглядає як відносно інтегрована система багаторівневого порядку, що містить приватноправові та публічно-правові елементи. Необхідність враху¬вання приватноправового та публічно-правового забарвлення спор¬тивних відносин має враховуватися, аби визначити пріоритетність інтересів (приватні чи публічні) і на цьому підґрунті особливості методів правого регулювання, що застосовуються.

На практиці це означає, що спортивні відносини можуть регулюватися актами, передусім, цивільного та адміністративного законодавства, як двох основних регулятивних галузей вітчизняного законодавства. При цьому в цивільному законодавстві застосовуються, головним чином, засоби приватноправового регулювання, внаслідок чого виникають правовідносини приватноправового типу, а у адміністративному - публічно-правового. Разом із тим публічно-правові за своєю сутністю спортивні відносини можуть складатися і в галузі цивільного права. Врахування цієї обставини має прагматичне значення, оскільки на практиці це означає, що такі відносини регулюються актами законодавства і не можуть бути змінені або припинені домовленістю їх учасників.

Відносини, пов’язані з реалізацією та захистом права власності на спортивні об’єкти, відносини інтелектуальної власності, договірні відносини у сфері спорту, передача спортивного майна тощо, належать до приватноправової сфери правового регулювання. Вони можуть бути спортивними, але частіше є вагомі підстави кваліфікувати їх як «відносинами, пов’язаними зі сферою спорту».

Такі відносини переважно є регулятивними, але можуть також супроводжуватися цивільними організаційними відносинами (у випадку створення юридичних осіб тощо). Оскільки йдеться про сферу приватного права, де принцип «Дозволено все, що не заборонено законом» надає договору значення норми цивільного законодавства, можна стверджувати, що саме за його допомогою складається основний масив норм, які можуть бути віднесені до «спортивного права».

Вони є «спортивним правом» у вузькому сенсі, під яким можна розуміти регулятивні норми (переважно цивільно-правові), що забезпечують впорядкування власне «спортивних відносин».

Оскільки схожу структуру може мати не лише «спортивне право», а й інші подібні концепти (скажімо, підприємницького права, корпоративного права та ін.), доцільним є виокремлення «спортивного права у «спеціальному сенсі».

При цьому до відповідного нормативного масиву мають бути віднесені лише ті норми, що стосуються суто сфери спорту: відносини, що виникають при укладенні контрактів, створенні та використанні спортивного обладнання тощо.

З урахуванням викладеного вище розуміння терміно-понятгя «спортивне право» і була визначена проблематика та структура цієї монографії, предметом дослідження у якій стали проблеми спортивного права у вузькому та спеціальному значеннях. Зокрема, це: проблеми встановлення сутності спортивного права, його предмета та засад: проблеми виникнення та реалізації прав учасників спортивних відносин; проблеми захисту прав таких осіб та застосування мір відповідальності; проблемні питання юрисдикції та порядку розгляду спорів між учасниками спортивних відносин. (При цьому в окремих підрозділах розділу І, присвяченого проблемам визначення поняття та сутності спортивного права, представлене різне бачення цього феномена, що слугує своєрідним запрошенням читачів до участі у дискусії з цього питання).

Звісно названими напрямами досліджень цієї монографії не охоплене усе розмаїття проблематики спортивного права. Але можна сподіватися, що вони стануть предметом подальших наукових розвідок у цій сфері.

Євген ХАРИТОНОВ,
доктор юридичних наук, професор, член-корсспондснт НАПрН України, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Отзывы к книге Спортивне право: актуальні проблеми