Становлення та розвиток інституту примирення на українських землях

Впровадження та утвердження примирення, порозуміння та діалогу як засобів політичної, культурної та правової комунікації та ненасильницького вирішення конфліктів є чи не найактуальнішим запитом українського суспільства в сучасних умовах. Конфліктний потенціал суспільних відносин та конфронтаційна напруга у суспільстві спонукає до пошуків науково обґрунтованих й історично перевірених засобів виходу з конфліктів та спорів. Немаловажним є й те, що ненасильницьке спілкування та конструктивне вирішення конфліктів та спорів, будучи надбанням європейської цивілізації, зумовлюють необхідність їх впровадження у політичну та правову систему нашої держави в контексті євроінтеграції. Указом Президента України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» від 12.01.2015 № 5/2015 визначено, що за вектором безпеки у трійці першочергових, поряд із реформою системи національної безпеки та оборони, реформою оборонно-промислового комплексу, визначено судову реформу, яка має стати забезпечення справедливого правосуддя та безперешкодного доступу громадян до нього.

Метою судової реформи є реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом. Реформа має забезпечити функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини.

Рішенням Ради суддів України «Про затвердження Стратегії розвитку судової влади в Україні на 2015-2020 роки» від 11.12.2014 № 71, Указом Президента України «Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки» від 20.05.2015 № 276/2015 проаналізовано нинішній стан правосуддя й констатовані неодноразові звернення Європейського суду з прав людини у частині недосконалості механізму судового захисту в Україні та невиконання поставлених перед системою правосуддя завдань на належному рівні.

Основними - наряду з іншими, чинниками такої ситуації є абсолютизація принципу про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини; недосконалість процесуальних інструментів для захисту прав та інтересів осіб, у тому числі нерозвинена система альтернативних методів вирішення спорів.

Окреслено напрями та етапи реформування.

Реформування системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів здійснюватиметься [у тому числі] за напрямком підвищення ефективності правосуддя та оптимізація повноважень судів різних юрисдикцій: розширення способів альтернативного (позасудового) врегулювання спорів, зокрема, шляхом практичного впровадження інституту медіації і посередництва; запровадження ефективних процесуальних механізмів для попередження розгляду справ за відсутності спору між сторонами.

Реформа проводитиметься у два етапи:

- перший етап - невідкладне оновлення законодавства, спрямоване на відновлення довіри до судової влади в Україні;

- другий етап - системні зміни в законодавстві: прийняття нової Конституції України та на основі відповідних конституційних змін - нових законів, що стосуються судоустрою та судочинства, інших суміжних правових інститутів.

Визначення [23.11.2017] Президентом України проекту Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» як невідкладного для позачергового розгляду Верховною Радою України, включення [06.06.2017] до порядку денного й прийняття [03.10.2017] закону Верховною Радою України, підписання [23.11.2017] Президентом України сприяло меті - нормативному врегулюванню процесуальних механізмів, що мають забезпечити ефективний, справедливий, неупереджений та своєчасному захисту прав і свобод особи в суді, та окремим його завданням: запровадженню ефективних процесуальних механізмів для попередження розгляду справ за відсутності спору між сторонами, врегулюванню спору між сторонами за участю судді - звернення до неформальної процедури розгляду - врегулювання споруза участю судді, за наслідками якої можна або укласти мирову угоду, або продовжити судовий розгляд; можливості мирного врегулювання спору - надання фактичної, а не формальної свободи на будь-якій стадії судового процесу відмовитись від позову або укласти мирову угоду, предмет якої до того ж може виходити за межі предмета спору [на відміну від формально визначених і санкціонованих державою правил до 15.12.2017], якщо це не порушує вимоги закону і права третіх осіб.

Десятиліття панування тоталітарної політичної ідеології та пов’язаної з нею конфронтаційної моделі вирішення спорів спричиняли нерозуміння, інколи активне неприйняття як правосвідомістю пересічного громадянина, так і вищим законодавчим органом ідеї примирення в юридичних спорах; [серед іншого] й зумовлює труднощі законодавчого закріплення способів та процедур альтернативного вирішення спорів.

Поворот від конфронтаційної до дискурсивно-змагальної моделі правосуддя характеризує сучасний етап розвитку правової системи України; мирова угода, примирення та примирні процедури у правовій практиці України стають одними з ефективних альтернативних способів вирішення спорів, що обумовлюють як пошук оптимальних форм упровадження ідей гармонічного поєднання прав та обов’язків суб’єктів права, неконфліктної взаємодії - баланс інтересів людини і держави на основі компромісу, партнерства у правову культуру суспільства, так і законопроектна діяльність у частині врегулювання медіації та інших форм примирних процедур.

Ефективним способом правового виховання та переконання використання інноваційних технологій переговорів, що націлені на прийняття креативних рішень суб’єктами права, і не концентрування тільки на їх правових та інших позиціях, максимально задовольняючи реальні інтереси та потреби всіх сторін, має стати історичне надбання примирення, що відоме українському праву та українському суспільству й складає його правову традицію.

Вітчизняна професійна юридична науково-практична спільнота не знає дослідження монографічного рівня присвяченого становленню та еволюції інституту примирення в українському праві.

Окремі історичні аспекти примирення та примирних процедур на українських землях висвітлили: М. М. Бедрій, І. М. Гайворонська, Ю. П. Зазуляк, С. Г. Ковальова, Ю. І. Микитин, Н. В. Нестор, О. В. Сокальська, Н. П. Старченко, В. С. Шандра, однак цілісна картина формування історико-правових передумов розвитку інституту примирення в Україні відсутня.

Враховуючи зазначене вище, задля розвитку демократії, правової держави та громадянського суспільства, у теперішній час, національне законодавство потребує інноваційних підходів для подальшого ефективного розвитку та застосування, що неможливе без дослідження національної правової традиції примирення, ролі компромісу та порозуміння у становленні сучасного права демократичної незалежної Української держави шляхом:

- характеристики сучасного наукового стану теоретичного та історико-правового дослідження інституту примирення в українському праві;

- виявлення, систематизації та здійснення джерелознавчого аналізу історико-правових фактів про формування та дію правових норм щодо примирення у спорах та конфліктах на українських землях;

- з’ясування теоретико-правових основ примирення в українському праві в його сучасному та історичному контекстах;

- характеристики витоків нормативного та позанормативного забезпечення примирення в праві Київської Русі;

- виявлення матеріальних норм та процедур примирення в праві литовсько-польської доби та узагальнення практики їх застосування й реалізації на українських землях;

- характеристики форми та ступеню систематизації норм щодо примирення в праві Української козацької держави - Гетьманщини та з’ясування особливостей їх реалізації;

- виявлення нормативних джерел примирення у приватному праві Російської імперії та практики їх реалізації в українських губерніях;

- з’ясування особливостей примирення в галузях публічного права Російської імперії та практики його застосування в українських губерніях.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з початку формування держави та права на території України до початку XX століття. Обмеження періодом до революційних подій 1917 року зумовлено розумінням того, що утверджена на українських землях радянська правова система була побудована на принципово відмінних від примирення засадах, у зв’язку з чим традиція альтернативного вирішення юридичних спорів та конфліктів в Україні має бути оцінена як переривчаста.

Територіальні межі дослідження охоплюють землі Київської Русі, українські землі у складі Великого князівства Литовського, Польського королівства, Речі Посполитої, територію Гетьманської держави, українських губерній Російської імперії. Для зіставлення нормативного регулювання процесу примирення на цих землях залучено також правові джерела Австрійської (Австро-Угорської) імперії, у складі якої з кінця XVIII століття перебували західноукраїнські землі.

Нормативною основою роботи стало чинне законодавство України, законодавчі акти, нормативні договори та записи звичаїв Київської Русі, Польського королівства, Великого князівства Литовського, Української козацької держави - Гетьманщини, Московського царства, Російської імперії, що діяли на українських територіях. Зроблено акцент на опрацюванні історичного нормативного матеріалу, який найбільш реально вплинув і може вплинути на розвиток правової системи сучасної Української держави.

Емпіричною основою роботи стали матеріали правової практики, частково опубліковані, частково виявлені в десяти фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та Державного архіву Одеської області.

Автор висловлює подяку Президенту Національного університету «Одеська юридична академія», доктору юридичних наук, професору, заслуженому юристу України С. В. Ківалову, своєму науковому керівнику - проректору з навчальної роботи Національного університету «Одеська юридична академія», кандидату юридичних наук, професору, заслуженому юристу України М. Р. Аракеляну, завідувачеві кафедри історії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія», доктору юридичних наук, професору Н. В. Аніщук, завідувачеві кафедри теорії та історії держави та права Міжнародного гуманітарного університету, доктору юридичних наук, професору Н. М. Крестовській за сприяння у проведенні дослідження та систематизації його результатів.