Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України
НОВИНКА

Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Автор: Грабовська О.О.

Издательство: Юрінком Iнтер

Год издания: 2018

Количество страниц: 472

ISBN: 978-966-667-726-9

Переплет: твердый

Язык: украинский

Вес: 1 кг

Формат: 145х215 мм

Тираж: 300

Аннотация

Основною метою представленої роботи є комплексне дослідження інституту доказування у цивільному процесі, для чого аналізуються історичні джерела цивільного процесуального права, системно розкривається генеза розвитку наукових уявлень про зміст доказування та доведення, феномен пізнання процесів і явищ, предмет доказування, права та обов’язки суб’єктів доказування, функції суду, пов’язані із встановленням фактів і обставин. 

Досліджено концепт доказу як інструментарію доказування та доведення фактів і обставин. 

Розкрито вплив основоположних функціональних принципів цивільного процесуального права на реалізацію прав та обов’язків у доказуванні, встановлено їх взаємодію тощо.

У роботі аналізуються новації ЦПК України в сфері цивільного процесуального доказування, в редакції 2017 р., розкриваються перспективи їх впливу на підвищення ефективності захисту прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів, суддів, практикуючих юристів.

Авторы

Авторы книги Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України
Грабовська О.О. Грабовська О.О. Кандидат юридичних наук, доцент

Доцент кафедри правосуддя КНУ ім. Шевченка

Предисловие

Проблематика судового доказування була предметом наукового пошуку в усі часи розвитку процесуальних галузей права, що зумовлено значенням доказування для сфери судової діяльності, впливом на реалізацію права на судовий захист тощо. Останніми роками інтенсифікація наукових досліджень у даній сфері цивільної процесуальної діяльності викликана системними змінами у цивільному процесуальному законодавстві.

На розвиток та трансформацію національного цивільного процесуального законодавства впливають різні фактори: традиції, політична, економічна та соціальна системи, географічне розташування країни та ін. Тому видається природним, що особливо інтенсивні перетворення у законодавчій сфері Україні розпочались після набуття Україною незалежності у 1991 р., прийняття у 1996 р. Конституції України.

Конституційне положення про те, що змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості (ст. 129) — одна з основних засад судочинства, зумовило внесення змін до ЦПК України 1963 р. У даному сенсі не дивно, що найбільш радикальних змін зазнав інститут доказування. Зокрема, Законом № 27/96-ВР від 02.02.1996 р. ЦПК України 1963 р. у ст. 15 було закріплено загальне положення про те, що розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводяться на засадах змагальності. Суд при цьому зобов’язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи, роз’яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки і сприяти у здійсненні їхніх прав. Згодом, у 2001 р., Законом № 2540-ІІІ від 21.06.2001 р. дану статтю доповнено положенням про рівність прав сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, про обов’язок суду створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Особливо революційним стало положення зазначеного Закону про незалежність суду від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб при дослідженні та оцінці доказів, встановленні обставин справи, оскільки протягом багатьох років, приміром, висновки органів державної влади, органів місцевого самоврядування часто покладалися в основу судових рішень.

На розвиток цивільного процесуального законодавства даного періоду суттєво вплинула ратифікація у 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Внаслідок ратифікації Конвенції Україна визнала не лише її положення, серед яких для здійснення судочинства особливе місце посідає ст. 6, а й юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Право на справедливий суд, закріплене у ст. 6 Конвенції, та інші її базові положення були відтворені у багатьох законодавчих актах, зокрема, у ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р., у ст. 1 ЦПК України 2004 р., у ч. 1 ст. 2 ЦПК України в редакції 2017 р. тощо.

Прагнення України до євроінтеграції зумовило необхідність урахування досвіду європейських та інших розвинених країн світу, з традиційно змагальною моделлю цивільного судочинства, яка підтверджує свою ефективність протягом багатьох століть. Цивільне процесуальне законодавство України поступово наповнюється положеннями, які нівелюють принцип активності суду, що домінував за радянських часів, та закріплюють принцип суддівського керівництва процесом. Створення умов для активізації сторін та інших учасників справи у доказуванні та доведенні — також один з основних напрямів розвитку національного цивільного процесуального законодавства України.

Посилення змагальних засад зумовило виникнення широкої наукової дискусії щодо їх доцільності та своєчасності. Розширення змагальних засад сприймалось і сприймається по-різному. Часто змагальні засади вважають не прогресивними та такими, що відповідають природі цивільних процесуальних правовідносин, а такими, що запозичені в інших країн, з інших культур без достатнього обгрунтування. Жвава дискусія навколо цього питання триває й дотепер.

Зміни у цивільному процесуальному законодавстві стосовно ролі суду у встановленні фактів та обставин виявились настільки суттєвими, що вимагали зміни свідомості правозастосувачів, але, як свідчить судова практика, окремі судді й досі не усвідомлюють своєї ролі у сприянні в доказуванні, а обов’язок ухвалити законне та обґрунтоване рішення розцінюють як передумову для активної ролі у доказуванні фактів та обставин, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення. Незважаючи на закріплення, здавалось би, логічно пов’язаних між собою та конструктивних для здійснення цивільного судочинства положень, які повинні були підвищити ефективність правосуддя, тим не менш досі не вдалося вирішити проблему швидкого, ефективного та справедливого вирішення цивільних справ.

Радикальні політичні зміни, що відбулись останніми роками у зв’язку із прагненням України до інтеграції у європейське співтовариство, зумовили нову судову реформу, основною метою якої є підвищення ефективності судового порядку захисту прав, свобод та інтересів, гарантій незалежності суду, підвищення авторитету суду у суспільстві тощо.

Одними з перших кроків останньої судової реформи стали прийняття у 2015 р. Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який заклав основи для проведення судової реформи, результати якої забезпечили б ефективний захист прав, свобод та інтересів у судовому порядку, підвищили національні стандарти судоустрою і судочинства, видання Указу Президента України «Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015—2020 роки», який визначає основоположні засади судової реформи, стратегію, завдання тощо, а також прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у 2016 р., який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

У рамках реформування правосуддя розроблено й нову редакцію ЦПК України, яка була прийнята у 2017 р. Основні зусилля у реформуванні цивільного процесуального законодавства України були спрямовані на удосконалення традиційних процедур, які виправдали свою доцільність, а також на пошук прийомів розгляду та вирішення цивільних справ, які відповідають вимогам сьогодення, з урахуванням політичних та економічних перетворень, що відбуваються в нашій країні.

Одними з головних гасел розробників ЦПК України, зокрема, були: максимальна змагальність сторін та пропорційність як засади судочинства, що включає: 1) виключну роль суду як арбітра і ніколи — слідчого; 2) пропорційність: суд зважує доцільність процесуальних дій із завданням судочинства, значенням справи, ціною позову, розміром судових витрат тощо; 3) докази, включаючи висновки експертів, подаються сторонами; суд витребовує докази і призначає експертизу лише у визначених законом випадках.

За фактом цивільне процесуальне законодавство виявилось наповненим новаціями, які сприймаються як слідчі, а не змагальні. Зокрема, право суду, закріплене у ч. 7 ст. 81 ЦПК України витребувати докази за власною ініціативою у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів. Зазначене положення явно суперечить загальноприйнятій ідеології змагального цивільного процесу, може сприяти зловживанням з боку суду, його діяльності на користь однієї із сторін тощо. Окрім того, недобросовісність здійснення учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов’язків щодо доказів - поняття оціночне, і може тлумачитися у будь-який спосіб.

Обґрунтованою з точки зору реалізації принципів справедливості та доцільності видається новація, закріплена у ч. 2 ст. 13 чинного ЦПК, згідно із якою суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Незважаючи на певну несумісність із розумінням змагального цивільного судочинства, тим не менш зазначене положення є вельми своєчасним, оскільки захист прав, свобод чи інтересів таких осіб потребує в окремих випадках відступу від загальноприйнятих постулатів змагальності.

З огляду на проблеми, пов’язані з реалізацією прав, свобод чи інтересів осіб, які пов’язані у різні способи з тимчасово окупованими територіями України, вельми своєчасним видається також закріплення ст. 317 ЦПК України «Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України». У контексті доказування у таких справах основною проблемою є сприйняття судами письмових доказів (документів), виданих на таких територіях, адже відповідно до частин 3 та 4 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території і їх діяльність вважаються незаконними, а будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами або особами, є недійсним і не створює правових наслідків. На жаль, закріплення вищезазначеної статті не вирішило проблем, пов’язаних з обґрунтуванням фактів та обставин доказами - документами, виданими на тимчасово окупованій території України.

Вищезазначене наводить на думку, що нова правова реальність об’єктивно потребує глибокого осмислення закріплених новацій, і, в першу чергу, з точки зору впливу на підвищення ефективності захисту прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства, оскільки ефективність сьогодні - один з концептів мети цивільного судочинства.

Протягом усього провадження основні зусилля суду та учасників справи спрямовані на роботу з доказами, тому феномен доказу, специфіка доказування та встановлення судом фактів і обставин були і залишаються предметом наукових пошуків багатьох поколінь вчених. Науковий потенціал цивілістів-процесуалістів у даному напрямі наукових пошуків є значним.

Особливу увагу сфері цивільного процесуального доказування приділяли у XIX - на початку XX століть Є. В. Васьковський, А. X. Гольмстен, К. І. Малишев, М. М. Михайлов, Є. О. Нефедьєв, С. В. Пахман, Т. М. Яблочков та ін., у середині XX ст. - на початку XXI ст. - О. Т. Боннер, Р. Е. Гукасян, С. В. Курильов, В. В. Молчанов, Р. В. Тертишніков, М. К. Треушніков, І. В. Решетнікова, М. А. Фокіна, Я. Л. Штутін, К. С. Юдельсон та інші.

Кінець XX — початок XXI століть ознаменувались появою низки наукових праць, підготовлених вітчизняними вченими з урахуванням змін, внесених до ЦПК України 1963 р., нової редакції ЦПК України 2004 р. У полі зору вчених були окремі аспекти доказування у цивільних справах, особливості доказування в окремих категоріях цивільних справ, сфера доказування у цілому, специфіка доказування у цивільному процесі іноземних держав, феномен доведення.

Незважаючи на таке розмаїття наукових праць, невирішеними або дискусійними залишилось широке коло питань, які потребують подальших наукових досліджень, оскільки доказування має ключове значення для вирішення будь-якої цивільної справи, незалежно від виду судочинства, в порядку якого справа розглядається та вирішується. Зокрема, часто полярними є думки про доцільність посилення змагальних засад у цивільному процесуальному законодавстві, про розширення переліку засобів доказування. Традиційно різноманітними, з різними акцентами залишаються наукові висновки про сутність доказів та доказування у цивільному процесі, про суб’єкти даної сфери процесуальної діяльності, про стадії (етапи) доказування тощо. Зазначені фактори не можуть не впливати на правотворення, праворозуміння та правозастосування.

Потребують розв’язання науковцями нагальні проблеми судової практики, зокрема пов’язані з визнанням судами недопустимими окремих видів електронних доказів. Приміром, відхилення як недопустимих роздруківок скан-копій сторінок із соціальних мереж у зв’язку з тим, що в них будь-яка людина може зареєструватися за будь-яким прізвищем та ідентифікації не підлягає, водночас, згідно з ч. 2 ст. 76 ЦПК України електронні докази у цивільному судочинстві - один із засобів доказування, а ч. 1 ст. 100 передбачає серед інших електронних доказів й текстові повідомлення. Таким чином, право на судовий захист знаходиться в залежності від недосконалого законодавчого регулювання використання електронних доказів у цивільному судочинстві та специфічного сприйняття їх судом.

У даному дослідженні запропоновано авторську концепцію цивільного процесуального доказування, яка пронизана переконанням у необхідності суворого розмежування діяльності суду, учасників справи та інших учасників судового процесу. Доказування - основний напрям діяльності юридично заінтересованих осіб у цивільному судочинстві, від якого залежить захист їхніх прав, свобод та інтересів. Функціональним призначенням діяльності суду є встановлення фактів та обставин на підставі доказаного та доведеного. Інші учасники судового процесу сприяють одночасно й учасникам справи у доказуванні фактів та обставин, й суду - у їх встановленні. Характер взаємодії суду з іншими учасниками в сфері цивільного процесуального доказування значною мірою визначає ефективність цивільного судочинства, яка полягає у відповідності результатів розгляду та вирішення кожної цивільної справи завданням цивільного судочинства, які закріплені у ч. 1 ст. 2 ЦПК України, що можливо лише за умов повного та всебічного з’ясування фактів і обставин, що мають значення для вирішення справи.

На підставі ґрунтовного дослідження основоположних складових змагального цивільного судочинства країн, які належать до різних правових сімей, пропонується авторська позиція щодо типології національного цивільного судочинства України та перспектив розширення змагальних засад у цивільному процесуальному законодавстві.

Одним з аспектів авторської концепції є деталізація специфіки доказування у справах окремого провадження у зв’язку із законодавчою фундаменталізацією позовної форми захисту цивільних прав, оскільки таке становище призводить до інертності заявників та інших заінтересованих осіб, на суд покладаються функції, які можуть бути реалізовані заявниками та іншими заінтересованими особами, тим самим розвантажено суд, прискорено захист прав, свобод та інтересів.

Особливу увагу у дослідженні приділено дослідженню юридичних контентів, які складають поняття «предмет доказування» у цивільному судочинстві. Здійснено класифікацію предмета доказування у цивільному судочинстві. Виділено загальний, категоріальний (родовий), специфічний та особистісний предмет доказування. Доводиться, що загальний та категоріальний предмети у взаємодії складають поняття «стандарт предмета доказування» тощо.

Очевидно, що проблеми доказування існуватимуть доти, доки існуватиме цивільне судочинство, адже, як і будь-яка галузь права, цивільне процесуальне право знаходиться у постійному розвитку і в різні історичні періоди набуває специфічних рис. Проте, автор сподівається, що запропонована робота буде продовженням дискусії про роль доказування, встановлення фактів і обставин у цивільному процесі, сприятиме розвитку даного напряму процесуальної діяльності, удосконаленню цивільного процесуального законодавства України та практики його застосування.

Отзывы

Отзывы к книге Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України
Сообщить о снижении цены
Сообщить о снижении цены
Ваша просьба принята!

Вы получите уведомление при снижении стоимости товара на указанные Вами контакты
Ваш E-Mail
Актуальность
- обязательно к заполнению
Проверка...

Основною метою представленої роботи є комплексне дослідження інституту доказування у цивільному процесі, для чого аналізуються історичні джерела цивільного процесуального права, системно розкривається генеза розвитку наукових уявлень про зміст доказування та доведення, феномен пізнання процесів і явищ, предмет доказування, права та обов’язки суб’єктів доказування, функції суду, пов’язані із встановленням фактів і обставин. 

Досліджено концепт доказу як інструментарію доказування та доведення фактів і обставин. 

Розкрито вплив основоположних функціональних принципів цивільного процесуального права на реалізацію прав та обов’язків у доказуванні, встановлено їх взаємодію тощо.

У роботі аналізуються новації ЦПК України в сфері цивільного процесуального доказування, в редакції 2017 р., розкриваються перспективи їх впливу на підвищення ефективності захисту прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів, суддів, практикуючих юристів.

Авторы книги Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України
Грабовська О.О. Грабовська О.О. Кандидат юридичних наук, доцент

Доцент кафедри правосуддя КНУ ім. Шевченка

Проблематика судового доказування була предметом наукового пошуку в усі часи розвитку процесуальних галузей права, що зумовлено значенням доказування для сфери судової діяльності, впливом на реалізацію права на судовий захист тощо. Останніми роками інтенсифікація наукових досліджень у даній сфері цивільної процесуальної діяльності викликана системними змінами у цивільному процесуальному законодавстві.

На розвиток та трансформацію національного цивільного процесуального законодавства впливають різні фактори: традиції, політична, економічна та соціальна системи, географічне розташування країни та ін. Тому видається природним, що особливо інтенсивні перетворення у законодавчій сфері Україні розпочались після набуття Україною незалежності у 1991 р., прийняття у 1996 р. Конституції України.

Конституційне положення про те, що змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості (ст. 129) — одна з основних засад судочинства, зумовило внесення змін до ЦПК України 1963 р. У даному сенсі не дивно, що найбільш радикальних змін зазнав інститут доказування. Зокрема, Законом № 27/96-ВР від 02.02.1996 р. ЦПК України 1963 р. у ст. 15 було закріплено загальне положення про те, що розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводяться на засадах змагальності. Суд при цьому зобов’язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи, роз’яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки і сприяти у здійсненні їхніх прав. Згодом, у 2001 р., Законом № 2540-ІІІ від 21.06.2001 р. дану статтю доповнено положенням про рівність прав сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, про обов’язок суду створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Особливо революційним стало положення зазначеного Закону про незалежність суду від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб при дослідженні та оцінці доказів, встановленні обставин справи, оскільки протягом багатьох років, приміром, висновки органів державної влади, органів місцевого самоврядування часто покладалися в основу судових рішень.

На розвиток цивільного процесуального законодавства даного періоду суттєво вплинула ратифікація у 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Внаслідок ратифікації Конвенції Україна визнала не лише її положення, серед яких для здійснення судочинства особливе місце посідає ст. 6, а й юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Право на справедливий суд, закріплене у ст. 6 Конвенції, та інші її базові положення були відтворені у багатьох законодавчих актах, зокрема, у ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р., у ст. 1 ЦПК України 2004 р., у ч. 1 ст. 2 ЦПК України в редакції 2017 р. тощо.

Прагнення України до євроінтеграції зумовило необхідність урахування досвіду європейських та інших розвинених країн світу, з традиційно змагальною моделлю цивільного судочинства, яка підтверджує свою ефективність протягом багатьох століть. Цивільне процесуальне законодавство України поступово наповнюється положеннями, які нівелюють принцип активності суду, що домінував за радянських часів, та закріплюють принцип суддівського керівництва процесом. Створення умов для активізації сторін та інших учасників справи у доказуванні та доведенні — також один з основних напрямів розвитку національного цивільного процесуального законодавства України.

Посилення змагальних засад зумовило виникнення широкої наукової дискусії щодо їх доцільності та своєчасності. Розширення змагальних засад сприймалось і сприймається по-різному. Часто змагальні засади вважають не прогресивними та такими, що відповідають природі цивільних процесуальних правовідносин, а такими, що запозичені в інших країн, з інших культур без достатнього обгрунтування. Жвава дискусія навколо цього питання триває й дотепер.

Зміни у цивільному процесуальному законодавстві стосовно ролі суду у встановленні фактів та обставин виявились настільки суттєвими, що вимагали зміни свідомості правозастосувачів, але, як свідчить судова практика, окремі судді й досі не усвідомлюють своєї ролі у сприянні в доказуванні, а обов’язок ухвалити законне та обґрунтоване рішення розцінюють як передумову для активної ролі у доказуванні фактів та обставин, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення. Незважаючи на закріплення, здавалось би, логічно пов’язаних між собою та конструктивних для здійснення цивільного судочинства положень, які повинні були підвищити ефективність правосуддя, тим не менш досі не вдалося вирішити проблему швидкого, ефективного та справедливого вирішення цивільних справ.

Радикальні політичні зміни, що відбулись останніми роками у зв’язку із прагненням України до інтеграції у європейське співтовариство, зумовили нову судову реформу, основною метою якої є підвищення ефективності судового порядку захисту прав, свобод та інтересів, гарантій незалежності суду, підвищення авторитету суду у суспільстві тощо.

Одними з перших кроків останньої судової реформи стали прийняття у 2015 р. Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який заклав основи для проведення судової реформи, результати якої забезпечили б ефективний захист прав, свобод та інтересів у судовому порядку, підвищили національні стандарти судоустрою і судочинства, видання Указу Президента України «Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015—2020 роки», який визначає основоположні засади судової реформи, стратегію, завдання тощо, а також прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у 2016 р., який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

У рамках реформування правосуддя розроблено й нову редакцію ЦПК України, яка була прийнята у 2017 р. Основні зусилля у реформуванні цивільного процесуального законодавства України були спрямовані на удосконалення традиційних процедур, які виправдали свою доцільність, а також на пошук прийомів розгляду та вирішення цивільних справ, які відповідають вимогам сьогодення, з урахуванням політичних та економічних перетворень, що відбуваються в нашій країні.

Одними з головних гасел розробників ЦПК України, зокрема, були: максимальна змагальність сторін та пропорційність як засади судочинства, що включає: 1) виключну роль суду як арбітра і ніколи — слідчого; 2) пропорційність: суд зважує доцільність процесуальних дій із завданням судочинства, значенням справи, ціною позову, розміром судових витрат тощо; 3) докази, включаючи висновки експертів, подаються сторонами; суд витребовує докази і призначає експертизу лише у визначених законом випадках.

За фактом цивільне процесуальне законодавство виявилось наповненим новаціями, які сприймаються як слідчі, а не змагальні. Зокрема, право суду, закріплене у ч. 7 ст. 81 ЦПК України витребувати докази за власною ініціативою у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів. Зазначене положення явно суперечить загальноприйнятій ідеології змагального цивільного процесу, може сприяти зловживанням з боку суду, його діяльності на користь однієї із сторін тощо. Окрім того, недобросовісність здійснення учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов’язків щодо доказів - поняття оціночне, і може тлумачитися у будь-який спосіб.

Обґрунтованою з точки зору реалізації принципів справедливості та доцільності видається новація, закріплена у ч. 2 ст. 13 чинного ЦПК, згідно із якою суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Незважаючи на певну несумісність із розумінням змагального цивільного судочинства, тим не менш зазначене положення є вельми своєчасним, оскільки захист прав, свобод чи інтересів таких осіб потребує в окремих випадках відступу від загальноприйнятих постулатів змагальності.

З огляду на проблеми, пов’язані з реалізацією прав, свобод чи інтересів осіб, які пов’язані у різні способи з тимчасово окупованими територіями України, вельми своєчасним видається також закріплення ст. 317 ЦПК України «Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України». У контексті доказування у таких справах основною проблемою є сприйняття судами письмових доказів (документів), виданих на таких територіях, адже відповідно до частин 3 та 4 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території і їх діяльність вважаються незаконними, а будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами або особами, є недійсним і не створює правових наслідків. На жаль, закріплення вищезазначеної статті не вирішило проблем, пов’язаних з обґрунтуванням фактів та обставин доказами - документами, виданими на тимчасово окупованій території України.

Вищезазначене наводить на думку, що нова правова реальність об’єктивно потребує глибокого осмислення закріплених новацій, і, в першу чергу, з точки зору впливу на підвищення ефективності захисту прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства, оскільки ефективність сьогодні - один з концептів мети цивільного судочинства.

Протягом усього провадження основні зусилля суду та учасників справи спрямовані на роботу з доказами, тому феномен доказу, специфіка доказування та встановлення судом фактів і обставин були і залишаються предметом наукових пошуків багатьох поколінь вчених. Науковий потенціал цивілістів-процесуалістів у даному напрямі наукових пошуків є значним.

Особливу увагу сфері цивільного процесуального доказування приділяли у XIX - на початку XX століть Є. В. Васьковський, А. X. Гольмстен, К. І. Малишев, М. М. Михайлов, Є. О. Нефедьєв, С. В. Пахман, Т. М. Яблочков та ін., у середині XX ст. - на початку XXI ст. - О. Т. Боннер, Р. Е. Гукасян, С. В. Курильов, В. В. Молчанов, Р. В. Тертишніков, М. К. Треушніков, І. В. Решетнікова, М. А. Фокіна, Я. Л. Штутін, К. С. Юдельсон та інші.

Кінець XX — початок XXI століть ознаменувались появою низки наукових праць, підготовлених вітчизняними вченими з урахуванням змін, внесених до ЦПК України 1963 р., нової редакції ЦПК України 2004 р. У полі зору вчених були окремі аспекти доказування у цивільних справах, особливості доказування в окремих категоріях цивільних справ, сфера доказування у цілому, специфіка доказування у цивільному процесі іноземних держав, феномен доведення.

Незважаючи на таке розмаїття наукових праць, невирішеними або дискусійними залишилось широке коло питань, які потребують подальших наукових досліджень, оскільки доказування має ключове значення для вирішення будь-якої цивільної справи, незалежно від виду судочинства, в порядку якого справа розглядається та вирішується. Зокрема, часто полярними є думки про доцільність посилення змагальних засад у цивільному процесуальному законодавстві, про розширення переліку засобів доказування. Традиційно різноманітними, з різними акцентами залишаються наукові висновки про сутність доказів та доказування у цивільному процесі, про суб’єкти даної сфери процесуальної діяльності, про стадії (етапи) доказування тощо. Зазначені фактори не можуть не впливати на правотворення, праворозуміння та правозастосування.

Потребують розв’язання науковцями нагальні проблеми судової практики, зокрема пов’язані з визнанням судами недопустимими окремих видів електронних доказів. Приміром, відхилення як недопустимих роздруківок скан-копій сторінок із соціальних мереж у зв’язку з тим, що в них будь-яка людина може зареєструватися за будь-яким прізвищем та ідентифікації не підлягає, водночас, згідно з ч. 2 ст. 76 ЦПК України електронні докази у цивільному судочинстві - один із засобів доказування, а ч. 1 ст. 100 передбачає серед інших електронних доказів й текстові повідомлення. Таким чином, право на судовий захист знаходиться в залежності від недосконалого законодавчого регулювання використання електронних доказів у цивільному судочинстві та специфічного сприйняття їх судом.

У даному дослідженні запропоновано авторську концепцію цивільного процесуального доказування, яка пронизана переконанням у необхідності суворого розмежування діяльності суду, учасників справи та інших учасників судового процесу. Доказування - основний напрям діяльності юридично заінтересованих осіб у цивільному судочинстві, від якого залежить захист їхніх прав, свобод та інтересів. Функціональним призначенням діяльності суду є встановлення фактів та обставин на підставі доказаного та доведеного. Інші учасники судового процесу сприяють одночасно й учасникам справи у доказуванні фактів та обставин, й суду - у їх встановленні. Характер взаємодії суду з іншими учасниками в сфері цивільного процесуального доказування значною мірою визначає ефективність цивільного судочинства, яка полягає у відповідності результатів розгляду та вирішення кожної цивільної справи завданням цивільного судочинства, які закріплені у ч. 1 ст. 2 ЦПК України, що можливо лише за умов повного та всебічного з’ясування фактів і обставин, що мають значення для вирішення справи.

На підставі ґрунтовного дослідження основоположних складових змагального цивільного судочинства країн, які належать до різних правових сімей, пропонується авторська позиція щодо типології національного цивільного судочинства України та перспектив розширення змагальних засад у цивільному процесуальному законодавстві.

Одним з аспектів авторської концепції є деталізація специфіки доказування у справах окремого провадження у зв’язку із законодавчою фундаменталізацією позовної форми захисту цивільних прав, оскільки таке становище призводить до інертності заявників та інших заінтересованих осіб, на суд покладаються функції, які можуть бути реалізовані заявниками та іншими заінтересованими особами, тим самим розвантажено суд, прискорено захист прав, свобод та інтересів.

Особливу увагу у дослідженні приділено дослідженню юридичних контентів, які складають поняття «предмет доказування» у цивільному судочинстві. Здійснено класифікацію предмета доказування у цивільному судочинстві. Виділено загальний, категоріальний (родовий), специфічний та особистісний предмет доказування. Доводиться, що загальний та категоріальний предмети у взаємодії складають поняття «стандарт предмета доказування» тощо.

Очевидно, що проблеми доказування існуватимуть доти, доки існуватиме цивільне судочинство, адже, як і будь-яка галузь права, цивільне процесуальне право знаходиться у постійному розвитку і в різні історичні періоди набуває специфічних рис. Проте, автор сподівається, що запропонована робота буде продовженням дискусії про роль доказування, встановлення фактів і обставин у цивільному процесі, сприятиме розвитку даного напряму процесуальної діяльності, удосконаленню цивільного процесуального законодавства України та практики його застосування.

Отзывы к книге Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України

с этим товаром также покупают